Чтение онлайн

До входу в ангар залишалося метрів із десять, коли Діана побачила, як охоронець гарикнув і штурхонув одного з донорів. Той упав, і по ньому тут же пішки пішло зігнане докупи стадо з таких самих приречених. Охоронці ледве відідрали від землі того потоптаного і вивели за огорожу. Тепер він був звільнений від участі в суботнику. Зламані ребра вважалися поважною причиною.

— Озвіріло бидло, — кинув старший чоловік із важким червоним лицем, що просувався коло Діани.

Вона лише закусила губу. Усе дійство відгонило злочинним абсурдом. Батько мав рацію в усьому. Але на одну його пенсію хіба проживеш?

Навколишня біомаса занесла Діану в ангар без особливих втрат (зламаний каблук не рахується). Тут

було не набагато вільніше. Діана знайшла стіл, що обслуговував її вулицю, подала паспорт, розписалася в графі, отримала вхідний жетон, стала в чергу до кабінки. У спертому повітрі висів невикричаний крик. Напруга дзижчала, наче у високовольтній лінії. Як і минулого разу, ніде не було ні дзеркал, ні навіть дзеркальних поверхонь. Вікон, у яких можна було б угледіти своє відображення, в ангарі, звісно, теж не було. За інструкціями не дозволялося брати з собою і кишенькові люстерка. Так вимушених донорів оберігали від першого шоку — хай, мовляв, удома підраховують свої втрати.

Діана вкинула у щілину вхідний жетон, і двері кабінки, схожої на космічний біотуалет, від'їхали вбік. Вона увійшла, почула за собою клацання автоматичного замка, поглянула у напівтемряві на трубу, наставлену прямо їй у груди, затремтіла від нерішучості, але згадала про чергу за спиною. «Один рік, усього один рік — і все», — заспокоювала себе. Поклала палець на тумблер настінної панелі, заплющила очі, притулилася до труби, натиснула тумблер, захиталася від струмоподібного болю, але встояла на ногах. У кишеню на стіні випав вихідний жетон, дістала його, обернулася до дверей, втиснула жетон у щілину, двері розчахнулися, вийшла, отримала від службовця на руки свідоцтво про виконаний донорський обов'язок, пошкандибала повз чергу до виходу.

«Ну, постаріла баба на рік — з ким не буває», — іронізувала з себе подумки. Вихід із ангару зяяв у бічній стіні. Вона сапонула різкого вітру, чхнула в руку і раптом побачила на долоні власний кутній зуб. Промацала язиком обидві щелепи. Решта кутніх ніби трималися. «Один зуб і один каблук. Завелика данина державі, яка витирає об тебе ноги. Все! Більше ніякого донорства! Пішли вони! Будем жити на пенсію. Як там каже батько: жменя рису на день — дієта свободи».

Діана обігнула ріг, за яким їй знову відкрився натовп біля входу до дільниці. Вона підійшла трохи ближче. Тепер, збоку, стало видно, що тисняву створюють самі люди, поспішаючи якнайшвидше пройти всі кола примусового донорства і забути його до наступного суботника. Для багатьох це випробування мало хоч і мерзенний, але майже буденний присмак — як здача калу на копрограму.

Зненацька над почорнілою юрбою посипав дивовижний сніг. Діана підняла очі — на натовп повільно сідав дельтапланерист. Це з його сумки розсипався той сніг. Одну із сніжин принесло й Діані. То виявилася коротенька листівка, роздрукована на смужці найдешевшого білого паперу. Діана подумала, що це черговий розважальний креатив кровожерних організаторів Свята Донора, але зачепилася оком за першу фразу.

Вони крадуть твій час.

Крадуть, щоб підтирати ним зади і згодовувати його своїм псам.

Не віддавай їм ні секунди свого життя!

Допоки вони при владі — країна залишатиметься замороженим напівфабрикатом.

Не будь плазуном. Вступай у «Грибницю»!

Не встигла Діана дочитати, як повітря порвали автоматні черги — то охорона розстрілювала дельтапланериста. Той якось мертво смикався на всі боки, аж поки не розійшовся по швах, вистрілюючи пружинами й підшипниками — під людським одягом був манекен

із механічними нутрощами. Запускали його, найімовірніше, з даху сусідньої багатоповерхівки з допомогою радіоуправління.

Листівка стала каталізатором для казана людської люті. Так довго тамований крик вирвався із сотні горлянок. У натовпі почалося заворушення. Одні пробиралися геть від ангару. Інші осатаніло напирали на охоронців, що в паніці відстрілювалися впритул, доки коловорот тіл, живих і мертвих, не скував їхніх рухів і не потяг їх на дно. Агітатора вже згребли з підмостків і з тупим звуком били головою об трибуну. Автомати, відібрані в охорони, опинилися в руках кількох міцних чоловіків, що пробиралися в ангар. Одного з них — із важким червоним лицем — Діана впізнала. Якщо він увесь цей час залишався в натовпі — отже, прибув сюди зовсім не для донорства.

Перший порив до втечі минув, і Діана стояла в якомусь медитативному зосередженні. Досвід роботи в операційній привчив її не боятися крові, а ставитися до неї як до робочого матеріалу. Вакханалія, що розгорталася на очах, більше не лякала її. Діані було радше гірко. Від того, що «Грибниця», в принципі, поводилась із людьми так само нещадно, як і офіційна клептократія. Провокація у такому натовпі загрожувала масою невинних жертв. Зрештою, перестріляти всіх служак «Дірявої Бочки» у такому гармидері «грибникам» буде ще важче. І хто відповість за всіх затоптаних і розмазаних по асфальту? Чи варто це таких втрат?

Ангар уже гримів погромною лавиною. Люди висипали з нього, як мурахи з розбитого мурашника. А що робити їй? Чому вона стоїть наче вкопана? Батько казав, що за будь-яких умов одиниці стають свідомими мучениками, тисячі — несвідомими жертвами, а більшість має обережно жити і годувати дітей. Дітей у Діани не було.

Врешті-решт із ангару вискочили троє «грибників» із автоматами. Бігли прямо на неї. Вона хотіла була щось їм сказати, але розгледіла в їхніх руках виламані з кабінок кубічні контейнери — то були резервуари із зібраним донорським біотаймом. Діана прозріла: «Грибниця» воювала з владою не за права людини і соціальну справедливість. Вона воювала за час, висмоктаний з народного тіла. Можливо, на початку все було інакше, але нині від повстанського духу лишився тільки лицемірний пафос паперових листівок.

Навколо ангару вовтузилися покалічені тіла. Навряд чи хтось додумався викликати сюди бригаду лікарів. Діана дістала мобільник, набрала диспетчера лікарні швидкої допомоги, попросила вислати всі машини, які є. Щоб рівніше пересуватися, вона з розмаху зламала і другий каблук. Підійшла ближче до місця побоїща. Підвела жінку зі зламаною ногою, допомогла зафіксувати місце перелому. Повернулася до чоловіка з розбитою головою, обв'язала рану відірваним рукавом чиєїсь сорочки, щоб зупинити кров.

Не знала, як житиме далі. І не думала про це. Лише знала, що зараз треба робити свою роботу.

Варто було вітерцеві гойднути легку фіранку, як до кімнати увірвався трупний дух. Фред не спав. Руками він допоміг собі вистромити неповороткий зад із крісла, зробив кілька важких кроків і причинив кватирку. Місяць за вікном ніжив курортне узбережжя, підкравшись до нього з моря своєю молочною стежкою.

Там, під пальмами, вилискувала гігантським хробаком турбіна. Фред відвернувся од вікна. Присунувся до журнального столика, налив собі вісімнадцятилітнього віскі, щоб перебити тухлий запах. Понюхав склянку, вирізнив у букеті дим, мед, якісь гіркі трави, зелені яблука і в глибині чомусь бузиновий цвіт. Чому бузиновий цвіт? А, у всіх свої нюхові асоціації — згадав він. Комусь замість цвіту приверзеться мамине туалетне мило. Як люди взагалі взаємодіють одне з одним, якщо навіть в елементарних запахах ніколи не доходять згоди?