Чтение онлайн

— Живіть у злагоді зі своїм часом, — сказав священик невідомо до кого.

І вони з дітваком зникли з комірчини…

Старший майстер прокинувся від дивного сну. Він покрутився на своїй запилюженій койці, прислухався до мертвої тиші в цеху, а тоді зірвався на ноги і зазирнув під койку. Присвітив кишеньковим ліхтарем — і

охнув: банка з-під куропітека аморфного була порожня.

Коли до палати професора Койфмана тихенько постукали, учений ще лежав у чаду вранішніх цитат. Останнім часом його ніхто не турбував. Навіть тридцятого числа, у день темпоральної ін'єкції, перестали з’являтися ненависні агенти. Він жив у вакуумі, без новин і подій, і часом не тямив, на якому світі перебуває.

Професор вигнав з голови К'єркегора й Сартра, що вже добрячу годину курили там самосад, потім виколупав з-поміж звивин чіпкого сифілітика Ніцше. Стук у двері пролунав знову.

— Дайте хоча б одягнуся, — заскрипів кістками професор і аж тепер продер очі.

— У цьому немає потреби, — промовив над ним голос.

— Хто ви? — Койфман нервово сів на ліжку у своїй запраній смугастій піжамі. Він міг побитись об заклад, що двері не відчинялися.

Прибулець не був схожий на агентів внутрішніх справ уже тим, що його видима оболонка була напівпрозора. Він дивився на професора з неземною лагідністю, і Койфман подумав, що ніхто з живих не здатен на такий погляд.

— То це про вас ходили чутки в нашій їдальні? А я не вірив… Це ви? — здогадався професор.

— Я — те минуле, яке відновлює Бог, — мовив той якось буденно і без пафосу.

Койфман вслухався у музику цих милих слів, що відлунювали в черепі.

— То значить… Усе, що ми натворили, може бути виправлене? — затремтів професор.

— Уже виправлене. Ви просто заблукали у своєму тілесному часі, відхилившись

від часу Божого. А тепер вас повернуто на істинний шлях.

— Але що нас врятувало? Що могло вберегти такий пропащий вертеп?

— Віра кількох людей. І навіть твоя.

— Значить, вернеться порох у землю, як був…

— …а дух вернеться знову до Бога, що дав його. Будь вільний, бо ти не хотів зла.

Серпанок руки легко торкнувся професорової голови, і тієї ж миті Койфман відчув, що вмирає від старості. Численні місяці, якими його «накачували» в цій персональній катівні, враз випарувалися з нього. І все, що він устиг — перед тим, як востаннє витягтися на лікарняному ліжку з блаженною усмішкою — уздріти свої пальці, які, наче вусики виноградної лози, закручувалися від поліартриту.

серпень 2010 — серпень 2011

Київ

Тарас Антипович

Україна

Тарас Антипович народився 10 липня 1978 року в Полтаві. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював за фахом у різних періодичних виданнях. Його перший роман «Мізерія» (2007) був відзначений Всеукраїнським рейтингом «Книжка року» як найкращий прозовий дебют. Інтерес критиків викликав також цикл оповідань «Тіло і доля» (2008). Експресія сюжетів Антиповича ріднить його творчість зі світом актуального кіно. Через виразні візії майбутнього читачі отримують можливість глибше зрозуміти реальність, у якій ми живемо вже сьогодні.