Чтение онлайн

Шеф скрутив купюру в трубочку, втягнув ніздрею доріжку, передав трубочку Шалаві. Вона теж втягнула доріжку.

— Тільки соплі в мою сотню не напусти, пилососка, — поплескав її по гузну.

Затріщала рація: дозорець з балкону доповів про наближення цілого загону терпил. Шеф зігнав з колін причмелену Шалаву, потрусив головою, гойдаючи дредами, і сам вийшов на балкон. Тут його пройняло піднесення. Душа розвернулася. Захотілося… Чогось невимовно сильно захотілося. Вулицею

справді прошкували дев'ятеро голодранців. Терпили звичайні — визначив Шеф, глянувши в бінокль темпорального бачення. Жоден із них не мав при собі ні хрономата, ні хроножилета. Однак увагу привертав той, що йшов попереду в довгому чорному балахоні. Він не був терпилом звичайним. То був релігійний менеджер, як там його… о, «священик» — пригадав Шеф архаїчне слово. Він бачив таких у старих фільмах.

Шеф вирішив спуститися сам разом із братвою, тому дістав хрономат і запхав за пояс. Прихопив і пістолет про всяк випадок. Він зняв товстий золотий ланцюг із шиї, потім завагався і надів знову — поверх куртки. Так крутіше. Ліфт заскрипів, несучи вниз чотирьох головорізів — крім Шефа, до клітки влізли Реба, Ікарус і Соєр. Ще стільки ж у цей час збігали сходами у будинку навпроти — Педрун, Піма, Морж і Каліч.

Терпил перепинили якраз посеред вулиці, вискочивши з двох протилежних під'їздів. Шеф зупинився перед священиком, чия лиса голова й білосніжна борода не викликали в нього жодної поваги. До того ж біотайму в такому олдовому тілі було вочевидь не густо, проте Шеф у ці скрутні часи не гребував ніким.

— Як такого святенника занесло в нашу діру? — спитав, дістаючи хрономат.

— Господь послав, бо час прийшов, — відповів той спокійно.

— На нашій території увесь час — наш, а Господь курить бамбук! — глузливо кинув Шеф.

Він глянув в очі іншим терпилам — ті чомусь теж не виявляли жодних ознак страху і дивилися прямо, пускаючи теплу пару з ніздрів.

— Валіть їх, будем чистити! — різко скомандував Шеф і вдарив священика ногою в живіт.

Решту терпил теж позбивали з ніг без видимого опору. Шеф приставив хрономат до голови лисого, поклацав стартером — нічогісінько. Табло дівайса не виявляло ознак життя.

— У мене батарея здохла, — випрямився Шеф.

— У мене теж, — відізвався Реба.

— І в мене, — виматюкався Педрун.

— І в мене, — почулися голоси решти братків.

Вони стояли й кумедно трясли дівайсами, вдивляючись у згаслі табло. Такого за всю історію банди ще не бувало.

— Я — раб Божий Теодор. Прийшов спитати, де твій брат, Максимільяне? — підвівся священик.

У Шефа забігали очі, а рот розгублено розкрився.

— Я — Грегор… У мене нема брата, — витиснув він із себе.

— То поглянь, хто стоїть за мною.

Із-за спини священика виступив справжній Грегор, такий же, яким він був до братовбивства. І Шеф — він же Макс — раптом схопився за своє обличчя: борідка випарувалась, зникли дреди, натомість під носом висипали ті ж юнацькі вусики. Він знову став підлітком.

Зойкнули й братки — Реба виявився пацаном, іще молодшим, ніж Макс, а Ікарус — плюгавим стариганом. Чужий біотайм випарувався з їхніх тіл, як піт.

— Діти мої, — мовив отець Теодор, — того часу, яким ви бавились у своєму злі, вже не існує. Той час мертвий.

У пам'яті Макса виник останній день зі старшим братом, у його домі. І скавуління пса. А потім сотні чисток на цій проклятій вулиці, у цьому проклятому кварталі. І якийсь навіжений босяцький голод до всього на світі. Жадоба, якій завжди всього мало, хоч би скільки його було. Тупе збагачення, безконечне, як генофонд орди, і помножене на дитячу жорстокість. Те, що Макс тепер відчував, було схоже на тотальний сором, від якого хочеться вмерти. Смертельний сором.

— Пробач, брате, — Макс упав у ноги Грегорові.

Грегор мовчки підвів його, обійняв за худі плечі.

— Я сам тебе цього навчив. Сам і поплатився… Знаєш, я та й інші, які з нами йдуть — ми всі були темпорально вбиті. Але з'явився оцей чоловік, — Грегор кивнув на отця Теодора, — і ми отримали ще один шанс дожити по-людськи, зробити щось. Може, я й не вартий цього. Стопудово не вартий! Але я намагатимусь… А тобі навіть умирати не треба. Просто спробуй почати спочатку.

Отець Теодор повернувся і став перед присутніми, як перед паствою.

— Крик ваш помножився, як і ваші халепи. Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви — його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум.

— Що ж нам тепер робити? Як ти пророк, то скажи, — зарюмсав Макс, кумедно сукаючи плечима то вгору, то вниз.

— Зараз крадене забирається у крадія і вертається окраденому. Воскресають «обнулені», і так буде всюди. Ходіть зі мною. Я маю ношу і для себе, і для вас, — мовив отець Теодор і пішов собі в глибину кварталів.

Усі, мов під гіпнозом, потягнулися за ним — перший Грегор та інші, кого раніше Макс називав терпилами. За мить пішов і недомірок Реба, і постарілий Ікарус, і Соєр, і Педрун, і Каліч, і Піма, і Морж. Макс стояв і дивився їм услід. Вулицею назустріч йому вітром несло етикетки і рекламні брошури, харчові пакети, обгортки й конверти. Несло старі газети з уривками біографій на шпальтах. Несло його власні грішні спогади.

Шалава вийшла на балкон і засміялася, дивлячись на заплаканого Максимільяна в обвислих штанях. Показала йому середній палець. Не впізнала.

Усе повернулося до відправної точки. Занечищена життям щоденним луска сповзла, і можна було жити заново. Макс повитрясав з кишень гроші, сигарети, пакети кокаїну, знеболювальні пігулки, полову якихось наркотичних трав. Зняв із шиї золотий ланцюг, кинув його на асфальт, усіяний нікому тепер не потрібними дівайсами, і побіг. Побіг наздоганяти Пророка.