Чтение онлайн

— Може, покатаємось коли-небудь?

— Дякую, я на машині.

— Знаю, — опустив свої широкі плечі кентавр.

Він здавався надійним і покірним водночас. І Аврора раптом усвідомила, що хоче з ним поговорити. Його широкий торс вдихав і видихав повітря так сильно, що їй здалося, ніби поруч працюють великі міхи.

— Ну, то, може, скажеш, як тебе звати? Так, напевно, знайомляться з жінками, — подала йому трап Аврора.

— Буцефал, — вимовив кентавр із гідністю і чомусь знову

клацнув підковами.

Вона розсміялася, сама не знаючи, з якого дива. На передніх ногах він мав сині джинси, а на задніх — чорні напрасовані штани, як того вимагав етикет офіціанта.

— Ну, добре. Проведи мене на стоянку, Буцефале.

Він спробував покласти їй руку на плече, але потім спасував і відсторонився. «Зовсім молодий іще», — здогадалася Аврора. Він починав їй подобатись. Терпіти не могла нахабних двоногих натуралів, які переважно й складали її палку аудиторію.

Зупинилися біля її джипа. Вона сперлася на капот. Глянула Буцефалові в очі, втягнула повітря широкими ніздрями. Він мучився якоюсь невпевненістю, ніби сказав недостатньо і не так точно, як хотів.

— Я, напевно, люблю тебе… І що тепер із цим робити? — випалив нарешті.

Аврора теж захвилювалася. їй саме тепер понад усе не хотілося знову залишитися самотньою, але за освідчення треба було платити не меншою відвертістю.

— Послухай, малий… Те, що всіх вас так заводить, — насправді несправжнє.

— Що ти… маєш на увазі? Ти — не корова?

— Я — корова… Але це супервим'я — накладне, а моє справжнє зовсім мале, нема на що дивитися, — вона не повірила, що наважилась це сказати.

— А. Я знаю, знаю, — махнув рукою кентавр.

— Що-о-о?

— Я сьогодні бачив, як у тебе дійки відстали. Для мене це не має жодного значення.

— Хто ще це бачив? — перелякалася Аврора.

— Думаю, ніхто. Це було видно тільки збоку, з мого закамарку, де я посуд складаю. Щілина між панелями і кулісою — туди ніхто не дивиться. Та й сама подумай, ці дебіли бачать тебе, уже будучи в такому стані, що їм хоч тиранозавра з пап'є-маше підсунь — усе піде на ура.

— Ну, дякую. Втішив, — потупилась Аврора.

Він погладив її руде й тверде волосся. Аврора ледь не розревілася від такої краплі ніжності.

— Я знаю цих чорних темпогенетиків не гірше, ніж ти, — він зітхнув. — Я сам квартиру продав, щоб оплатити гібридизацію. Обіцяли півметровий конячий член. Я думав, що в кентавропорно піду зніматися, бабла нарубаю. І що отримав? Два дециметри всього! Зла на них нема. Для людини більш ніж достатньо, а для кентавра… Хочеш, покажу?

— Іншим разом. Для мене це теж не має значення, — усміхнулася Аврора з полегшенням.

— А збитки у фірми відсудити я так і не зміг. Скоти вони… Моральні скоти, —

поспішив виправитися кентавр.

Буцефал пряв вухами. Вітер, здавалося, став іще затишніший і гойдав його смоляну гриву. Пахло снігом, високим снігом, який ще не долетів до землі й мляво сріблився в космічних дірах.

— Нехай це все буде між нами, — запропонувала вона і вперше відчула себе не самотньою.

— Тільки між нами, — відповів він із готовністю. — До речі, коли ти вихідна?

— Коли захочеш, — Аврора лизнула його просто в довгу кінську шию, бо не діставала до голови.

Копач Базиль сидів на купі власноруч виритої землі і звично курив свої дешеві цигарки. Їжак його волосся був геть сивий. Руки — жилаві, кощаві — упиралися в коліна. Спина випирала горбом. Очі він потупив униз, у досконалу чорноту могили.

У Захара запекло в грудях, коли він ще від цвинтарних воріт запримітив Базиля. Той скидався на старого ангела, упійманого в капкан. Тільки лопата, що стирчала серед рябих мармурових плит, розвінчувала картину.

— Заривай. Клієнт відмовився здихать, — прохрипів Захар. — Онук його дзвонить, каже, наказав дістать із-під подушки все, що відкладав на похорон, і купив собі ще три місяці. Не надихається ніяк.

— Ну й стерво. Не палив би воздуху.

— Таке й про нас із тобою можна сказать. Чого куриш тут своє лайно?

— Ти завжди мені не доплачував. Що мені за ці копійки курить — райські віники?

— Не починай, — Захар і собі сів на купу сирої землі.

— Не мостіться, пане директоре, бо застудите сраку, — гаркнув Базиль.

— Ех, тепер все'дно — я вже тобі не директор.

— Що таке?..

— Закривають нас, братіку.

— Як закривають, мать його?.. — Базиль впустив недопалок у яму.

— Сам же знаєш — люди вмирать одвикли. А котре й ґиґне, так у землі гнити не хоче — в заповітах то бальзам, то кріокапсула. Один ото збирався по-старому поховаться, і той передумав. Життя вічне у людей почалося. Здалися їм наші ритуальні послуги.

— Ні Бога їм, ні чорта не треба, — докинув Базиль.

— А нас тим паче. Знаєш, як нас із тобою називають? Ретроґрейверами. Це все вже не модне. Спровадять на пенсію доживать, і жоден мертвяк не згадає.

— Я без діла й сам умру, — простогнав Базиль, пустивши клубок пари з рота. — У тебе хоч жінка є, а мені ото яма — найближча жінка. Більше порать нікого.

— Знаю, — дістав свою люльку Захар.

Помовчали в холоді. Директор цвинтаря сопів, набиваючи люльку запашним тютюном. Скинув кашкета, віддаючи ветху лисину на поталу цинічним квітневим вітрам.