Чтение онлайн

Зупинивши авто біля «Розслабону», Нінон вийшла не одразу. Повільно закурила, роздивилася довкруж. Бордюри, вежки, квіти, альпінарій-шмальпінарій. Ти ба, а ще п’ять років тому засмальцьований кухвайчаний Душман дружив з покійною Смітницею… Нінон прочинила дверцята. Давно не бачилися ми з тобою, Душманчику-любчику. Це не папіроска, це у мене в грудях шкварчить. Нінон заглянула в люстерко заднього овиду, струснула білими кучерями на півспини, як колись у Ірини Алєґрової, перевірила, чи міцно тримаються вони голови, і ступила до «Розслабону». Могутня, пишна і принадна,

та ще й узута в останній писк моди - лаковані білі копита на дводюймовій платформі, з білими поворозками, що ліанами вилися на ренесансних литках і закінчувалися під рубенсівськими колінами, Нінон одначе почувалася невпевненою і хвилювалася. Вітерець грайливо заглядав під її шифонову спідницю, нарізану на клапті різної довжини, але марно спокушався залізти до пазухи, туго облитої лискучим рожевим.

З кухні визирнув, а тоді вийшов Душман - викапаний Чак Норріс, тексаський рейнджер, куцуватий та справний, у черевиках на золочених підборах зі шпорами, у пальмовій шовковій сорочці, щоправда, без крислатого капелюха. І без рудої бороди. «Йо-майо, што ж я здєлал-та, - сполохано подумав Чак, - за півгодини притириться з району Раїскакіска, привезе замовлене і розраховує на оплату натурою, тут таки, у підсобці. Що його робить, дорога редакціє?»

–  Ти вже заїжджала до мами?
– без здрастє сказав він.

–  Ну, що, синку, скажи тьоті здрастуй. Шикидим ти мій, шикидим.

Нінон повільно посунула до Душмана, увіпхнула його до підсобки, штовхнула на канапу. Чікі-чікі-чікі-та.

Джульєта, вже молода мама, винюхувала селом харчі. Баба Параска її годувала тим, що їла сама. Картопляним супом, іноді замащеним салом. А малі Рексовичі, ще не зіпсуті життям серед людей, від природи знали, що собака має харчуватися м’ясом і тим не схожа на свиню або корову. Рексовичів собачий бог послав Джульєті аж дев’ятеро, та таких справних, крупненьких, - чотири сучечки і п’ять кобельків.

Жулька перетаскала їх зубами у налаштоване нею солом’яне кубельце, затишне й приховане. Між пришабєткою корови Берізки і сажем кабанця Андрушки, верескливого і вередливого. Жулька чула: Параска скаржилася на нього сусідці Макаришці, що він не їсть свинячого, чортова кров, а править з баби смакіток. Жулька знала, що Андрушка виправить своє, бо в селі до майбутніх людських харчів, які допіру рохкають, мукають і квокчуть, ставляться з повагою.

Не те, що до неїстівних собак. Жульчині пологи баба Параска проґавила, цуценят не закопала. Вціліли всі дев’ятеро.

Нехай ростуть, розійдуться селом, може люди й порозбирають.

Жульку-Джульєту село знало, але харчами не розщедрювалося - що це за мода така, чужих собак годувати. Іноді гарний кусень впадав, як манна з неба, від дачників. Голодна, висотана дзявкалами й жвакунами Рексовичами, Жулька-Джульєта вчащала до знайомої хати на Луговій, де торік оселилася київська родина, яка собак любила й жаліла. Бо й своїх мала двійко - Ладу і Антона. Антін кобельок був нічогенький, до любові завзятий і невредний, а от Ладка чорнорота, відганяла Жульку од хати, вишкіряючи загрозливі безробітні ікла. Пантрувала

свої харчові терени, як прикордонник Карацупа з вірним Інгусом в одній особі.

Ладчина хазяйка, зглянувшись на скрутний матеріальний стан багатодітної матері, виносила Жульці щоденно, вранці й надвечір, по мисці смачного м’ясного навару з обрізками, попередньо замкнувши егоїстичну Ладку в хаті.

Рексовичам жульчине молоко з м’ясним присмаком дуже подобалося. Та дачники часто зникали, полишивши летючий м’ясний запах, який швидко вивітрювався. Наставала скрута. У прохарчових мандрах Жулька добігла аж до ресторану «Розслабон» на трасі. І дістала з рук хазяїна «докторської». «А ще кажуть, що нові українці - жлоби. Щоб тим, хто каже, пір’я в роті повиростало», - подумала тоді Джульєта, вертаючи до діток. Уключила «Розслабон» до щоденного маршруту.

Сидить оно біля бордюрчика і чекає. Культурно-ввічливо.

Душман нахабних не любить, а скромність поціновує.

Джульєта розім’яла лапи, пробігала туди-сюди, понюхалаобчитала всі обісцяні коблами стовпи, з’ясувала хто, коли і навіщо тут побував, знову сіла, втупившись у двері. Ввічливо поскавулила. Сидю, мовляв, чекаю. Знову посигналила, трохи голосніше. Згодом - на повний голос. Помогло. Чак Норріс у прочинених дверях скидався не на тексаського рейнджера, а на мокру курку. Тремтячими руками закурив, притулився до одвірка. Через його плече визирнула незнайома Жульці жінка, пригорнулася до Душмана.

–  Падажді, - сіпнувся Душман, - дай собаку погодую.

Клацнув холодильником, присів перед Жулькою, висипав на газету накраяну ковбасу. Джульєта і жерла швиденько, і вдячно пасла оком Душмана, хай не думає, що безчувственна.

–  Кишкни ти її, - висловилась зла тітка.
– Принадиш, - спасу не буде. Клієнтів розпугають.

–  Не можна гнати, - сказав добрий Душман і почухав Жульку межи вухами.
– Через неї людину вбито.
– ???

–  Міністра. Тиждень тому. Там, біля зупинки.

–  Міністра? Петьк###а? Ой, Божечко…

–  Я й питав, чи була вже у мами. Там би й дізналася.

–  За віщо?

–  Йшов похмелятися до Клименків. Після свадьби. А Жулька на дорогу, а машина хотіла об’їхать і Петра вбила.

–  Спіймали?
– І нє поймають, бо ніхто цього не бачив. Кромє мєня.

–  Ціка-а-аво. Ну ж бо, підемо, обміркуємо разом.

Усамітнитися їм завадило шикарне темно-зелене авто, фортеця на колесах, що гальмонуло біля «Розслабону». Ловко вистрибнула незнайомка у джинсовому комбінезоні.

Душман рвонув назустріч - люди на таких автах заїжджають до його ресторану не о кожній порі року.

–  Моє шанування, добродії, - у голосі жінки була приязнь, а у вимові відчувався принадний зеленкувато-доларовий акцент.
– Мені сказали, що маєте закорковану питну воду.

–  В асортименті. І нашу, і закарпатську, і джерельну.

–  Мені ту, що пройшла радіологічний контроль. Хау мач?

–  Ту доларз пляшка, - наперед виступила Нінон.

Гостя видобула з кишені калькулятор, потицяла пальцем, діловито сказала: