Чтение онлайн

На ранок Катерина знала, що нікуди не поїде. Ніколи в світі. Чого б це вона мала їхати? Сказав і сказав. А вона скаже «ні». І буде її слово проти його слова. Вирішено й підписано. Квит. Доки тягнула свого кошеля з двома трилітровими банками вранішнього молока, трьома десятками яєць, двома кілами сиру, двома банками сметани, автобус, повний бабів, шугонув повз неї. «От і слава Богу», - подумала Катерина. І мало не тріснула з люті кошелем об асфальт. Далі пішла поволі, не розуміючи достоту, куди подіти цей клятий кошель, бо найменше, куди хотілося зараз йти - вертати додому. Роман

стояв на зупинці і курив. Взяв з рук Катерини кошеля.

–  Пішли.

–  Куди?

–  До мене.

–  Не піду.

–  Я й не запрошую. Постоїш унизу, поки я це занесу.

–  Навіщо?

–  Ти що, дійсно на базар зібралася? Я в тебе купую все це.

Мені на місяць вистачить. Тримай гроші.

–  Ти багатий?

Роман уперше подивився на Катерину без усмішки, навіть жорстко.

–  Не багатий. Учора дали зарплатню. Позавчора не купив би.

Катерина не могла чекати під сорокаквартирним, на белебені. Зайшла в магазин на трасі. Від кого ховається, чого боїться? Міністра? Досвід тисячолітнього жіноцтва, що давно вже стало гумусом, підказував: все позашлюбне - приховуй. Як Зоя Космодем’янська партизанські секрети. І той самий досвід пхав її, не питаючись, невідь куди, щоб її ялове життя не залишилося самим дефісом між роками народження і упокоєння на затишних тиховодських м###огилках. Роман же Григорович поводився так, якби от жив на безлюдному острові. Або, скорше, як сеньйор: єдина реакція на думку васалів про його поведінку - наказати стулити пельку.

–  Навіщо ти їдеш до міста?

–  Тобі його показати.

–  Ти киянин?

–  Хочеш вирахувати, чи є в мене там квартира? Прямо запитай. Даруй, я не хотів тебе образити.

–  Ти завжди говориш, що думаєш? Так незручно.

–  Зозулько моя. Не бійся мене. Говорити правду дуже зручно. Вивільняє енерґію для основної справи. Не треба запам’ятовувати, кому що сказав. Чого і кого мені боятися? Я безсмертний і всесильний. Тримайся мене - полетимо. І вони полетіли. Пізніше Катерина марно намагалася відновити шалений день у Києві. Якась мара. Кінчала себе вдень роботою, а, засинаючи поруч п’яного Міністра, кожного вечора знову їхала до Києва. Продавши Романові дві трилітрові банки з вранішнім молоком, три десятки яєць, два кіла сиру, дві банки сметани. З кошелем.

Під теплими струменями душу Катерина дивилася на себе збоку. Як у книзі про життя після смерті, яку зачитала до дірок. Летить вузьким тунелем до веселого сяйва на виході. Іноді озираючись на своє, вже не своє тіло, там, позаду. Від першої зустрічі з чудернацьким, ні на кого і ні на що не схожим Романом, Катериною керував хтось, який краще за неї знав, що і як чинити. Слабко опиралася вона цьому потужному владному «йди», опиралася для годиться. Хто сказав - не можна? Всім - можна, а мені - зась? Що люди скажуть? А я - не люди? Я теж можу сказати. От і вийде: моє слово проти всіх їхніх слів.

Двері у ванну прочинилися. Катря сполохалась.

–  Не бійся мене, зозулько, я тобі шкоди не заподію. Ніколи, поки житиму.

Роман обережно, як дзвінкого святкового кришталю, торкнувся краплини на її шиї, взяв її на пучку, підніс до вуст, спив. «Такого не

буває» - останнє, що подумала Катерина, спускаючи себе з повідка.

–  Чия це хата?

Вони лежали на завузькій канапі, навіть не вкритій простирадлом, бо не мали часу шукати, стелити.

–  Хазяїн поїхав на Північ нафту добувати. Бо женитися хоче. Мій університетський товариш. Коли буваю в Києві, живу тут.

–  Сам?

–  Жив сам, а зараз буду з тобою, - Роман засміявся.

–  Зі мною?

–  А ти думала, що повернешся до свого Міністра? Жаме.

Це французькою «ніколи». Жаме. Завтра повернемось, я розрахуюсь у школі, за канікули вони когось знайдуть. І - сюди. Сьогодні я завіз до редакції свою статтю. Пам’ятаєш, ти мене чекала у сквері? Вони мене вже публікували, знають. Обіцяють у штат взяти. А ти не працюватимеш. Ніколи й ніде. Я зроблю собі кишеню на пузі. Як у кенгуру. Всадовлю тебе туди, проріжу віконце для світла і носитиму з собою. Кругом і завжди. І вдень, і вночі. І вдень, і вночі, і вночі, і вно…

–  А скільки ще буде на Півночі твій приятель?

–  Ще рік. Я працюватиму, як кат. За рік зроблюся великою людиною. Рік - це триста шістдесят п’ять днів, або вісім тисяч сімсот шістдесят годин, або п’ятсот двадцять п’ять тисяч шістсот хвилин, або тридцять один мільйон п’ятсот тридцять шість тисяч секунд. Тисяч секунд, тисяч сек…

–  А моя мати?

–  У тебе ж є старша сестра. Незаміжня і бездітна. Я з нею домовлюся. Платитиму. А ти приїжджатимеш щотижня, ліки возитимеш, харчі. Тільки не сама, а зі мною, зі мною, зі мно…

–  Мені час додому. Ми ще встигаємо на вечірній автобус.

–  Йди до мене.

Міністр навіть не помітив, що Катерина, поїхавши вранці на базар, повернулася смерком. Цілий день вергав і підключав газові балони самотнім бабцям і нагонорарився так, що мало не загубив і свого автопілота, який завжди справно доводив його додому. Він хропів на шлюбному ложі, не знявши робочих штанів та чобіт.

–  Що трапилося, доню?
– пошепки запитала стурбована Катрина мати з-за ситцевої завіси.

–  Я вам зараз постіль поміняю, ліки дам, а вранці розповім.

–  Дай то Боже, доню.

А на ранок Роман не з’явився. На що сподівалася Катерина, й сама не знала. Що він прийде сюди, до Міністра? Викличе до школи? Дасть об’явку по радіо? Гукне у мегафон?

Зашле сватів до заміжньої? Не прийшов на другий день. І на третій. Цього не могло бути. Щось трапилося. Катерина майже бігла до школи, не розуміючи до ладу, що скаже-запитає.

–  Мені б… Романа… Григоровича. Я… мені… він мені книжку обіцяв.

Баба Мотря, яку всі називали Інвалідівна, бо батько її Нестор повернувся ще з першої світової інвалідом без ноги, і яка жила при школі прибиральницею, байдуже викрутила брудну ганчірку у цинкове відро.

–  А він поїхав. Я бачила вчора. Ні, позавчора. По нього з Києва приїхали, машина прийшла. То сів і поїхав.

–  Надовго?

–  Не сказав. Машина прийшла, то він сів і поїхав. Ага. Ще сказав: бувайте, Інвалідівно. Інвалідівна ляпнула ганчірку на швабру. От і все. Катерина йшла додому, сновидно соваючи стопудовими ногами.