Чтение онлайн

Назавтра Роман прокинувся знаменитим. Київськими освіченими кухнями прошелестіло: «Читали?». Найпопулярніше запитання не потребувало роз’яснень, що саме. Бо не так багато вартого читання. Найсміливіші переклацували «Ґарґар» самотужки на машинках і давали читати довіреним знайомим. Недовго музичка грала. Грім з блискавкою впали на хату. Літпрацівника, який допустив буржуазнонаціоналістичну вихватку на шпальтах, було висмикнуто за чуба з грядки і викинуто на компостну купу. Поряд приземлився заввідділом Микола Хоменко, нині Люмбаґів рекрут, а редактор, який, на його щастя, тоді рекреаціювався, відбувся партійним строгачем та інфарктом. Призвідцю ж «битви під Тихими Водами» було негайно усунуто від учителювання, і підростаюче покоління по тому півроку не вивчало історії. За тиждень квартира Коханця у сорокаквартирному

будинку для сільських спеціалістів терміново знадобилася для нового радгоспного ветеринара, і якби Семклита, яка після одруження дочки Лідки з Занадтим залишилася в хаті сама, не прийняла сердегу на постій, був би доморослому Грушевському гаплик. Ґарґари з бомбошками.

З приймача пролунало: «Завдяки космічному телескопові «Хаббл» американські астрономи стали свідками зоряної драми: зіткнення двох наднових зірок у далекій галактиці.

За словами астрофізика Уільяма Блейра з університету Джона Гопкінса, зіткнення сталося на відстані 17 мільйонів світлових років від Землі. А спочатку на відстані у 20 тисяч світлових років одна від одної народилися дві наднові зірки.

А наднові, як відомо, народжуючись, вибухають зі швидкістю 22 мільйони миль на годину, розширюють свої газові оболонки на величезні відстані. Такі оболонки наднових і зіштовхнулися, що й викликало загибель двох зірок.

Посмертне їх сяйво спостерігатиметься ще 1200 років і слугуватиме науковим матеріалом астрономам, а, можливо, й джерелом нових відкриттів». Потім дикторка оголосила, що слухачі мають щасливу нагоду почути прем’єру гіта цього сезону, пісні провідних мистців поета Ониська Миколайовича Ониська й композитора Семена Кабанячого «Перший Божий космонавт». Приспів у пісні був такий: «Янгол-голгол, янгол-гол-гол, перший Божий космонавт».

Коханець тицьнув на клавішу приймача. Може тому, що під Ониськову музичку бухнули зірки, писання сьогодні не витанцьовувалося. І так, і сяк сватався він до теми, яку добре вимріяв і гарно зачав, але щойно перо встромлялося в сторінку, думки відлітали геть і тинялися світами, забувши про свій святий обов’язок - укладатися на папері сумними рядками. Власне, дурив себе Роман Коханець, ще й дурив.

Добре знав, куди вчащали його думки останнім часом, де круз його волі прагнули вгніздитися й пустити коріння. Годі вдавати, ніби він ладний сьогодні працювати, годі відвертатися від очевидного і доконаного.

Роман Коханець побачив себе, нинішнього, збоку. За списаним з шкільного балансу років п’ятнадцять тому письмовим столом, притуленим до маленького вікна у задній кімнатці хати баби Семклити, сидів ще не старий парубок з круто посоленим сивиною колись смоляним чубом. Давні хвацькі чорні вуса тепер сумно звисали, надаючи господареві схожості з козаком Мамаєм, пришпиленим кнопкою над столом. Але на цьому схожість уривалась. Кругловидий, білолиций, волоокий Мамай мовчки споглядав смаглявого, вилицюватого Романа, з обличчям, прописаним тонким старанним пензлем, і впізнавав у ньому риси своїх давніх друзів з безмежного козацького Лугу, до біса вродливих мужньою гарячою красою запальних таврійських кентаврів - мудрагелів, химородників і характерників. Дивився і з гіркотою думав, що такі чоловіки вже майже перевелися, навіть до Червоної Книги не занесеш, бо нікого. Є один Роман на всю Україну, та й той нежонатий.

Зодягнутий був Роман у виношеного вовняного светра, комір якого доводилося ззаду заламувати вдвічі і ще й запихати під кухвайчану жилєтку, аби трохи обтягував горлянку і затуляв від холоду, згадану кухвайчану кацавейку, названою Семклитою верблюдкою, старі джинси, заправлені у плетені таки ж бабою вовняні шкарпетки. Носив гумові чуні, вимощені м’якими устілками з сіна, а на тім’ї трималася стара, трохи вже побита міллю повстяна шапка-сванка: сіра з чорними крученими нитками довкруж голови і хрестнавхрест на вершечку - весь портрет колишнього вчителя історії тиховодської школи, колишнього інакодумця, жертви колишнього суспільного остракізму, а теперішнього керівника шкільного літературного гуртка - Романа Григоровича Коханця.

Директриса баба Люба додиректорствувалася до Незалежності і згадала про Коханця. Запрошувала Романа стати завучем. «Бо такі люди саме зараз і потрібні, ви наша гордість». «Життя смішне», - подумав Коханець. І відмовився. Бо наркотично приохотився до писання і уявити себе

без стила в руці не міг.

П’ятнадцять років Коханець працював як стахановець у копальні. Стоси помережаних дрібним, летючим, схожим на ленінський, почерком, таїли в собі есеї, філософські трактати, наукові історичні і суспільствознавчі розвідки, дві книги віршів «Від мене» і «Поле болю», роман без назви про Маркса і Енґельса, незавершену повість з дитинства «Чубарики-чубчики», роман-містерію «Інфульс» (себто інсульт укупі з інфарктом), публіцистичну монографію «Обыденное сознание», писану російською, бо мав надію, бовдур, видати її, і нарешті твір його життя - «Українську ідеологію», від написання чергового розділу якої так ганебно дезертирували зараз його думки.

Пописані паперові стоси витісняли творця з життєвого простору хати, звужували його (простір) до метра перед столом і метра перед вузьким ослоном, накритим старим коцом, нависали згори, з саморобних стелажів уздовж стін.

Жовтуваті, припорошені, де-не-де спробувані на зуб мишами, вони навертали враження могильного склепу. Нікому досі непотрібні думки, спресовані між цими нікому досі непотрібними аркушами, як листя гербарію, всихали, втрачали хлорофіл і духмяний об’єм, прибирали золотавих і кованої міді кольорів - готувалися до того, аби стати посмертною класикою, яка, втрачаючи з роками соковиту свіжіть злободенного, набуває ґранітної і бронзової моці вічного. Проте, аби рукописи дожили до визнання, годилося б якось запобігти процесові перетрублення їх гризунами. Роман Коханець - потенційний пам’ятник на центральній площі столиці своєї країни - добре це усвідомлював, але дати творам ради не міг. Поки що.

Роман скинув чуні, встромив ноги в кирзові чоботи, накинув на плечі куртку. Гукнув до баби Сеньки, що йде з дому.

–  Зайди до лавки, халви купи, - загадала Семклита.

Коханець пішов з дому знічев’я. Не сидіти ж за столом, ялово втупившись у недописаний аркуш. У ході йому зазвичай щастило на вдалі думки. Коли вже геть більмами перенапруги заступало очі, а стомлені пальці не тримали пера, Роман ішов на Великий Луг за селом. До Десни далекувато, з годину ходи, невеликі озерця-торховки (наслідок видобутку торфу), обр###ослі по краях вусами і бородами очеретів, осоки, татарського зілля, скидалися на вчавлені у вологий ґрунт кроки велета, що теж поспішав до Вічної Річки. Шалена енерґетика цього дообрійного простору, обмеженого десь там, далеко чорною гребінкою лісу, завжди живила розум, реанімувала почуття, гоїла душу. Нинішнім його думам навряд чи могла зарадити й луготерапія. Відтоді, як загинув Міністр, Романові заціпило і писати, і думати, - собою кепсько володів, ледве стримувався. Добре, що баба Сенька загадала до лавки зайти. Зайвий раз пройде повз хату, де…

Запальний і зарозумілий Роман Коханець замолоду був войовничим атеїстом. Не в тому сенсі, щоб руйнувати церкви та знущатися з Бога, як Ємельян Ярославський чи Лазар Каганович, Боже збав. Відчував у м’язах, у мізках, у душі таку потугу, енерґію, жагу життя… Як у вулкановій безодні. І думав тоді: віра - це етично й естетично, віра - це потрібно, віра дана не нами, не нам і скасовувати. Але віра - це для жінок і для слабких. Як пенсія, чи пособіє для безробітних.

Який там Бог, коли є я?! Себто, нехай Бог таки буде собі, нєх жиє, але вершечок Всесвіту, точка опертя, вісь, вістря - я. Я більший за Бога, бо не потребую стомільйонних славословлень, щоденних запевнень у відданости. Я не потребую моїх парсун, оповитих рушниками у кожній хаті, божби моїм йменням. Не куріть мені ладаном. Це треба іншим, мізернішим, решті - не мені. Я. Є. Дужий. Мене звати Романом. І це мені подобається. Є рик, є мантра. Р-р-рома-а-ан.

Я - більший за всіх, бо мені не потрібна зовнішня, трансцендентна точка опертя. Вона - в мені. Це я сам…

Нинішній Роман Коханець не любив згадувати себе тодішнього. Він не стільки переймався вихилясами своєї долі, скільки вилущував з неї смальтинки досвіду, стуляв їх докупи, намагався простежити перебіг подій, вектор розвитку процесів, викласти з окремих епізодів і епізодиків цілісну картину буття, де із закономірностей малих, окремішних, складаються чи вигулькують закономірності загальні. І допомагають зрозуміти: історія, чи спільна, чи осібна, іншою й не могла бути. А саме всеохопности мислення бракує нам, українцям - ось яке відкриття зробив Коханець.