Чтение онлайн

На весіллі Міністр напився, як стій. І пив ще з тиждень, не міг зупинитися. Бо не вірив, що Катря Дем’янова за нього пішла. А трохи протверезівши, спробував виконати шлюбний обов’язок. Катерина, тісно стуливши вуста, намагалася не вдихнути гидотного перегару, поки він сопів і вовтузився, марно намагаючись розбудити в собі підупалу мужчинську силу. Два місяці тоді жила Катря ні дружиною, ні дівкою. Радше, дружиною-дівкою. Анітрохи не бентежилась. Що вона втрачала, та й чи втрачала взагалі, це ще питання. Міністр переживав, пив кріпко. А більше пив, - менше міг. Першим побачив щось не теє свекор, йому Катря подобалася. Старий Балабуха на прізвисько

Дамський (бо колись привіз з війни небачене чудо - дамський лісапед) був ще не таким старим і добре знав життя, бо пожив добряче й на повну котушку. Як зміг. Коли дізнався, що Катерина Дем’янова йде за його сина, спробував навіть таємно відмовити дівчину: «Слухай, Катю, я страшенно шкодую, що розминувся з тобою в часі життя. Я б тобі показав, що таке Ілько Балабуха на прізвисько Дамський. Не йди за Петра, хоч він і мій син. Він мій син, і я добре знаю, що він за один. Тобі б непитущого».

–  Немає, - просто відказала Катерина.
– Ви ж то знаєте, хто залишився. А в місто я їхати не можу, бо хвору матку гляжу. Мо’ зі мною не питиме. Він же наче роботящий…

Дамський не розпитував ні невістку, ні сина, ні стару Балабушиху на прізвисько Лісапедиха (прозвану з тієї ж причини). Втім, на її присутність у своєму житті він і замолоду не зважав. Узяв Міністра до своєї лісової хижки під претекстом заготівлі дрів. Дав добряче прочуматись-проспатися, відпоїв розсолом, бо з похмільним чоловіком балачка виходить хоч і емоційна, проте нерезультативна. А тоді віддухопелив Міністра так, що той тиждень стогнав і не міг перевернутися з боку на бік. Між стусанами Дамський провів з сином лікнепівський семінар на тему «Уплив алкоголю на…». З лісу повернувся такий натхненний і замислений, що стара Лісапедиха не наважилася запитати, куди дів її синочка.

За тиждень Міністр повернувся. Почесна варта в особах рудого Жуліка і його дружбана, місцевого авторитета Рекса Кучмика привітала його урочистим маршем, і сімейне життя нової тиховодської родини поволеньки покотилося вперед. Терапія Дамського подіяла. Катерина таки пересвідчилася, що втрачала небагато, щоб не сказати, зовсім нічого не втрачала, коли сексуального досвіду не мала. Поставилася до цього, як ще до одної виробничої повинності: подоїти двох корів, насипати курям, завдати корму свині, доглянути хвору матір, зварити на всіх обід, прибрати в хаті, прополоти дальній город, прошарувати ближній, а на десерт - Міністр.

Нового вчителя Катерина не помітила. Дітей у неї не знаходилося, вчительок у подруги теж не надбала. А тут саме нагодилися буряки. Дирекція радгоспу імені Ґаґаріна запропонувала всім: дамо восени цукру за потребою, як доглянете й обробите ділянку буряків. Міністр стріпонувся, бо потребу мав. «Хочеш, іди сам. Я й у лавці візьму, кіла-двох мені вистарчить», - сказала Катерина.

–  Це не мужчинське діло - буряки сапать.

–  Мужчини туди й не підуть, а ти якраз.

–  Я тобі повітку перекрию, сьодні ж. Ні, пізно вже, завтра.

Катеринині рядки починалися біля ніг, а закінчувалися не знати де, може в Америці. Отак станеш догори дриґом, ніс у коліна, руки в землю, та й гей навкруги земної кулі. Міняються ґрунти, теплішає й холоднішає, щось уже не по-нашому ґерґоче в повітрі, а ти йдеш, бур’яни шморгаєш. Доки знову через увесь глобус до початку свого рядка дійдеш, вже й урожай доспів, можна за цукром у радгосп їхати. Катерина засміялася.

–  Скажіть і мені, посміємося разом, - сказали їй чоловічі чоботи, в які мало не носом

в’їхала, шаруючи буряки.

Випросталася і побачила чорного чуба, чорні вуса, чорні очі, вилицювате обличчя, білу сорочку, розстебнуту до штанів, буйні зарості на грудях. Зробилося їй дивно, незнайомо, схожо на лоскітний шал під ребрами, запам’ятований з дитячих гойдалок.

–  Я йду, буряки сапаю, а грядка навкруги Землі обгортається. А Земля крутиться. Як закінчу, то знову сюди прийду. Якраз і врожай поспіє. Можна цукор у радгоспі забирати.

–  Чому я вас раніше ніколи не бачив?

–  А то що?

–  Романе Григоровичу, Романе Григоровичу, ми вже закінчили.

–  Це ваші діти?

–  Ага, всі двадцятеро. Іду, іду, сідайте в машину. Вас підвезти?

–  Ні, я ще до Америки не досапалася.

Школярі кидалися грудками й несамовито горлали, поки бортова машина з написом «люди» позбирала їх, важко перевалюючись закам’янілими слідами від трактора, добулася на дорогу і задирчала в село. Катерина схилилася над буряками.

Має щось змінитися в крові, щоб і світ навкруги змінився.

От і зараз нізвідки запахло озоном. Хтось величезний прокинувся за лісосмугою, завовтузився, загарчав спросоння, спершу тихо, невдоволено, а тоді на повну горлянку, радіючи. На руку спала краплина, тлуста, холодна, вибила серед пилюки на шкірі світлу пляму. За півхвилини з неба вивернувся баняк з водою. Прицільно, на Катерину, яка стояла з брудними чорними руками посеред бурякового лану за сім кілометрів від села Тихі Води. Сухим залишалося хіба осердя дерев’яного сапельна. Та й то недовго. Такого дощу Катерина не бачила, скільки жила. Тихі Води за кілька хвилин могли спокійно знятися з місця, розправити вітрила і - гайнути світовим океаном, ковзаючи хвилями-велетами. За обрій. На багаті села. Мокра Катерина спрагло віддавалася купелі.

Загарчала машина. До неї біг цей, циганій, геть мокрий.

Чвакав чобітьми вмить розгрузлою ріллею, нечутно за дощем гукав. А тоді підхопив однією рукою сапку, другою Катерину, потягнув до шляху. Вантажівка заледве розгрібала двірниками на передньому шклі суцільний шар води завтовшки, мабуть, з півметра. Захекана Катерина опинилась у кабіні, а чорнявий почвакав до хлопців у кузов, напнутий брезентом. Звідти долинув вереск. Катерина витерла мокрою хусткою мокре обличчя і спитала:

–  Це хто?

–  Новий учитель. У сорокаквартирці живе. Мій старший у нього вчиться. То було в школу не заженеш, а зараз до вечора тирлуються там, - доповів водій Гриць на прізвисько Голубчик.

–  Жонатий?

–  А чорть його батька знає. Мені по барабану. Спитай у моєї, та все знає.

–  Ну, що, вже все про мене знаєш?
– чорні очі нового вчителя сміялися.

–  З чого це ви взяли?

Катерина розсердилася на себе за вицвілу стару сукню, фартух, як у старої баби, брудні ноги, верейку. Ще й баба Маруся, стара ґарґара, вилізла, вуха розвісила.

–  Не кричи на мене, я добре чую.

–  Я не на вас кричу.

–  Давай верейку.

–  Он баба Маруся витрішками торгує.

–  То й що? Я завтра їду до Києва. Справа є. Поїхали разом. Ти знаєш Київ?

–  Базар. На площі Шевченка.

–  Заразом і поторгуємо. Виходь на двадцять по восьмій.

Ждатиму.

–  Чого ви такий певний, що прийду?

–  Бо дуже цього хочу. А для мене «хочу» і «маю» одне й те саме.

–  Ти не сильно швидко побіг?

–  Якраз, аби вчасно добігти. Життя коротке.