Чтение онлайн

Любив Занадтий відчути себе над подіями, на вістрі стріли, на жалі шампура, на кінчику пера, наконечнику списа. Всі - позаду. Нікого - попереду. Лише ціль. Яблуко.

Вільгельм Тель. І лише вітер свистить в обличчя. Збуджує, випорскує в кров адреналін, потужніше пульсує серцевий м’яз. І байдуже, на трибуні парламенту ти, чи, як Васілій Івановіч, попереду на баскому коні, чи з чаркою в руках за бенкетним столом. Ти - головуєш. Мить тому серце стискало гаддя безнадії, голова повнилася бридкою блювотиною страху. Нова мить гільйотинно відтяла все струхле й зогниле. Ніщо не занадто! Плі!

–  Панове присяжні

засідателі, шановна і шанована публіка, високий суде!
– голос Занадтого перекрив гамір.
– Уключіть правий мікрохвон!

Публіка озвалася сміхом, плеснула схвально в долоні. Пародіювання парламентського спікера, рожевощокого улюбленця народних мас, стало світською модою. Колишні совки, виховані на аксіомі, що про можновладців, як про покійників, або добре, або нічого, з озонним ознобом вседозволеності сприймали кпини над живими персоналіями влади. Сміючись над обраними, виростали: ми вільні люди у вільній країні, не тубільці, де вождь - священна потвора з пір’ям у зачісці і кільцем у носі. Бач, кпинимо над вождями і - нічого, нікого не з’їли, ніхто сам не вмер від розриву серця. Давай, тамадо, гати, ще про депутата Зайця, хай не стрибає, - не в зоопарку.

–  Ось перед вами підсудний. Подивіться уважно на нього і згадайте, де ви бачили ці очі, - Занадтий повернувся в бік ювіляра.
– Так от, ви бачили ці очі в тюрмі, у криміналі, у буцегарні, у місцях не дуже віддалених, у каталажці, у кутузці, в зоні. Ви бачили їх у залі суду, в КПУ - не плутати камеру попереднього ув’язнення з комуністичною партією України. Двадцять п’ять років ця людина захищала нас. Від несправедливих звинувачень, від життєвих прикрощів, від самих себе нарешті. І ось йому самому зараз потрібний захист. Ніхто не повірить, дивлячись на цього квітучого юнака, що йому вже піввіку, і невмолимий час вже поставив його на лічильник…

Очі Толіка сторожко зблиснули, чи не юзом пішов?

–  То ж усі разом захистімо його. Від суми й від тюрми.

Від вогню й від води. І проспіваємо йому осанну мідними трубами. Ходи здоровий, Толіку. Шануйся, бо ти того вартий!

Зал заплескав, сьорбнув по чарчині, заплямкав смачно, встромив зуби в бутерброди з ікрою, а виделки - у м’ясне і рибне асорті. Оркестр затулумбасив. І ще не проявилося на травневому світлому небі за вікнами, як струшувала з себе останні порошинки зоряного пилу, чепурилася перед черговою нічною зустріччю з земними глядачами красуня комета з роздвоєним, як гадючий язик, мерехтливо-люрексним хвостом.

«Наливайте, бо їдять!», «Якщо той, то гайда!», «Вип’ємо за любов, а хто вже не може, то за дружбу!», «Щоб у ювіляра все було, а йому за це не було нічого!», «Щоб на нього напали бакси, а він не зміг від них відбитися!», «Вип’ємо, бо шклом натягує!», «За нас із вами і за чорт із ними!» - товпилися один за одним тостарі, але ніхто не міг перевершити Занадтого. Публіка шаленіла від його жартів. Вмілою рукою кермував він чайкою тамадату на бурхливій ріці ювілею.

Розгулявся, як не гуляв давно, мо’ й ніколи. Невже ця жінка поруч не розуміє, що його натхнення ґенерується в її магнітному полі?

Уперше Занадтий зустрічав особу жіночої статі, щоб ото жодним атомом не реаґувала на атмосферу чоловічого захоплення, що її сама ж і провокувала. Плювати на чоловіче захоплення, ніц реакції на його,

Занадтого, аленделонство.

Вжахнула думка: «Ось воно, починається. Невже кицька-доля вже мишкує на іншому лузі?!» Утоптав вредну думку - на сьогодні неґативів доста. «Якщо це гра, а воно так таки так, бо винятків серед жіноцтва не буває, то на найвищому голівудському рівні», - Занадтий випасав Тіну уважним поглядом.

Вона майже не їла, відхиляла упадання кавалерів з обох боків. Геть нічого не пила, крім мінералки. Коли космонавт, уже трохи втомлений чаркуванням, напосівся, силуючи її випити хоча б шампанського, відказала: «Мені не можна».

Хвороба? Принцип? Хтось її чекає тверезу? «Ха, - Занадтий починав дратуватися, - вона колишня алкоголічка. Підшилася чи закодувалася. Зв’язати б тобі руки та влити півлітру.

Подивився б, яка ти насправді цариця морська, без скольки.

Розслаблена, чуттєва. Хтиві бурштинові вовчі очі. А вуста… Та-а-к, цього мені лише бракує зараз, щоб закохатися».

–  Чи можна запросити вашу даму на танець?
– над ним схилився підтоптаний молодик у білому екстраваґантному піджаці і строкатій хустинці на шиї, за модою колишніх піжонів від проминулого мистецтва. Його вже сивувате досить облізле волосся було ретельно, волосина до волосини, зализане нагору і перехоплене на потилиці, як у жінки, шкіряною мотузочкою.

–  Спитайте у дами.

Цариця морська на подив Занадтого мовчки підвелася і, ловко обминаючи стільці та людей, попрямувала до гурту танцюристих, які вимагали від оркестру нон-стоп. Мичка сивого волосся у білому піджаці майже побігла підтюпцем за нею. Оркестр заспівав: «Губи в губи, глаза в глаза».

–  Як вас по-батькові?
– космонавт крапнув собі до чарки і присунувся ближче до Занадтого.

–  Облиш. Я - Володька, ти - Володька. Згода?

–  Згода. Слухай, я розумію, що тут не час і не місце… - почав космонавт.

–  Ти зараз де?
– перебив його Занадтий.

–  Та вважай ніде, - махнув рукою Володка Л###укович, - зіц-голова Фунт. Тут президент, там віце-президент, там почесний президент. Весільний ґенерал. Возять по зборах, запрошують до різних партій, записують у списки. Я навіть думав, чи не склеїв я дурня, повернувшись сюди. У Москві вже знову злітав би. Та потягнуло додому. Подумав, ти, Володько, українець і треба підгрібати до своїх. А свої дивними людьми виявилися. Я в Москві від цього одвик. Ніхто нікому не потрібний. Порожнеча якась. Ти диви, на побутовому рівні меткішого за хохла не знайдеш. Як до хати хоч день щось не приніс - вважай втратив. І найде, і випросить, і поцупить. Щоб змайструвати собі кучеряве життя. А як до загальної користі, то дурн###я якась виходить. Всі наче сліпоглухонімонароджені, безпорадні, як потруєні. Що ми за народ такий?!

Корвалольно крапнув Володька Л###укович на зранене серце - його, Занадтого, цитувала Україна. Не знаючи авторства. Як народну пісню.

–  А ти родом звідки?
– запитав космонавт.

–  З Поділля. Кам’янець-Подільський чув?

–  Навіть був колись.

–  Слухай, старий, ось тобі моя візитівка. Пишу час і день.

Приходь. Помізкуємо, як створити свою космонавтику з тобою на чолі. Принось свої міркування, розрахунки, приводь кого знаєш з фахівців. А я підготую це питання на сесію.