Чтение онлайн

«Ти атказала мнє два раза, нє хочу, сказала ти. Вот такая вот зараза дєвушка маєй мєчти», - хвацько виспівував її касетник на всю колишню Візантію, навіваючи на Нінон сумні, ба й трагічні настрої. Нінон дивилася на портрет Жириновського, наклеєний на стіні за касою, і розмірковувала.

Як же так могло статися, що вона, Нінон, окраса і гордість київських ринків, «гори смачних лісових горіхів, залитих солодкими річками карамелі», причина кількох десятків вибитих зубів, підбитих очей і одного зарізаного лиця кавказької національності, могла так нерозумно й безперспективно розпорядитися собою в особистому плані? «Дараґая, - казав їй один знайомий Анатолій Абрамович, - дараґая, паслєдній раз прєдлаґаю. Я абращу вашу двіжімость, - він вкотре обмацував темпераментним не за віком поглядом гори й долини нінонського тіла, яке досягло піку

стиглої жіночности - в нєдвіжімасть. Я скоро уєзжаю. Паєхалі са мной. Ви астановітє палєстінско-ізраїльскую вайну. Ім будет нєкаґда ваєвать, ані будут разбівать сваі палатачниє гарадкі вакруг вашєва дома, чтоби только пасматреть на вас.

Что ви забилі в етам страннам гасударстве, гдє нікаґда нє панімалі і нє любілі женщін?».

Нінон заткнула пельку «заразє маєй мєчти» і ухвалила вольове рішення: за тиждень їде додому і спитає в Душмана повний бухгалтерський звіт за свої грошики. За три роки. А не відзвітує - Нінон припинить інвестиції тобто візьме топір та одрубає йому все. По саме нікуди.

Кліп про Нінон на пісню «Вставай, страна аґромная»:

ВСТАВАЙ НА СМЄРТНИЙ БОЙ. Нінон як МатірБатьківщина з київської Лисої гори, прозвана в народі Лаврентіївною, закликає саму себе до страшної помсти Душманові. ПУСТЬ ЯРАСТЬ БЛАҐАРОДНАЯ. Нінон у тому ж образі, але з плакату Тоїдзе, запитує: «Чи є в тебе совість, Душмане?» ВСКІПАЄТ, КАК ВАЛНА. Нінон перед ансамблем пісні й танцю військового округу дає Душманові зрозуміти, що не пропаде без нього, як не пропала досі. СВЯЩЄ-Є-ЄННАЯ ВАЙНА-А-А.

Нінон погано спалося в каюті пасажирського порому по дорозі через Чорне море додому. Вона не любила, коли хвилі хлюпали в ілюмінатор, а обшивка досі не списаного на брухт корабля потріскувала під натиском моря. Жаба задавила на дорожчі квитки, на горішній палубі. Скільки зарікалася: годі, їздитиму як білі люди першою клясою, над, а не під водою. А у касі рука сама намацала меншу купюру, а вуста самі попросили гірший квиток. Душманові заощаджувала, щира дурка з провулку.

Металевими східцями трапу біля її каюти затупотіли десятки ніг. Почулися голоси, зойки. «Трандець, приїхали».

Волохатою лапою жах намацав серце Нінон. Вона кинула оком на сусіднє ліжко. Нікого. На верхні ліжка. Так само.

Чкурнули, суки в ботах. Першими почули тривогу й - ноги на плечі. «Титанік», «Адмірал Нахімов» надувні плотики, крижана вода, плач, б’ють слабкіших по руках, по головах, не дають зачепитися за човни, кінець світу, - зринуло в голові. «Добре, що педікюр зробила. Якщо рятуватимуть, то хоч ноги прибрані», - майнуло. Але хвилі як хлюпотіли, так і хлюпочуть у тьмяний ілюмінатор, обшивка потріскує мирно, по-домашньому, голоси за дверима кокетують і сміються, а що бігають по трапу, то на те він і трап. Напнула кохтину, спідницю, всунула ноги в золоті турецькі капці, вийшла на горішню палубу. Тут завізно. Десятки людей, як удень, тусувалися між рятувальних засобів, всі дивилися в один бік, тицяючи пальцями у якесь незвично глибоке оксамитово-чорне небо з надраєними міліцейськими ґудзикамизірками. Нінон і собі подивилася на край небесної перекинутої миски. Блискуча красуня комета розправляла на оксамиті свій мільйоннокілометровий пишний хвіст, струшувала тисячокілометровою пишною зачіскою довкола сліпучого ядра.

«Десь я вже таке бачила, може в кіно?» - байдужо подумала Нінон. Її зморозило від прохолодного морського вітру.

Чи від марно пережитого жаху. Нінон смачно позіхнула на весь рот і погриміла залізними сходинками до себе, у пароплавний погріб, на не прохололу ще постіль. Наснився їй Міністр. Наче сміється і каже: «Навіть спроби проведення послідовного моністичного принципу не були вільні від такого двозначного дуалізму. Перехід до сфери природи у трансцеденталістсько-спірітуалістичному вченні Геґеля описувався ірраціональним, нетематизованим «інобуттям поняття», що виглядало досить парадоксально у логіцистському вченні, яке вимагало послідовного проведення принципу іманентної рефлексивності становлення абсолютної ідеї»*.

* Часопис «Генеза», спецвипуск «Філософські студії», 1995 р.

Нінон уві сні здивувалася й каже: «Істинна правда. А звідки ти це знаєш, Міністре?». «Та вже знаю, - хихотнув Міністр і додав, - запиши, Ніно, номер машини: 235-12 КВ». І був, що нехарактерно, при цьому зовсім тверезий. Нінон номер не запам’ятала. А шкода. Бо Міністр уже мчав до цілі, про яку ще не здогадувався, й обтрушував по дорозі з

себе рештки земного, скороминущого. Журний Янгол, намотуючи довкола Землі світлові роки у своєму Раю, схожому на коштовне яйце, або на кришталеву чару-срібнеє дно, скеровував цей політ грішної Міністрової душі й розмірковував, як найкраще виконати загадану йому роботу, сенс якої ще зарано оприлюднювати, бо Янгол, як німець, хотів зробити все не швидко, а добре. Час є. Бо Господь, коли творив, то сотворив його вдосталь.

Янгол зітхнув, стріпнув крильми і знову взявся до книжечки, що останнім часом поглинала його увагу. Лизнув пальця й горнув бідненьку жовтаву м’яку обгортку з титлом «Реєстр Запорожского войска 1756 року». Отже, Шкуринський курінь, отаман Павло Капловух, усього триста шістдесят козаків, першим згадується Кирик Зубко, останнім - Грицько Перебийніс.

На що ви можете покластися, коли у вас критичні дні?

Прокладки ОБІ з крильцями!

Біографові Занадтого важко буде встановити мент появи Толіка Люмбаґа в житті героя. Бо самому Занадтому, сущому у коконі шовкових тенет Толікової запобігливості, вже здавалося, що Люмбаґо, як Лєнін, одвічно і довічно з нами.

Чому Анатолій Люмбаґо виник на овиді Володимира Занадтого саме на цьому витку життя і несподівано зробився добрим приятелем на правах університетського однокашника, можна лише здогадуватися. Але здогад до справи не підшиєш.

Занадтий Люмбаґа не пам’ятав. Втім, як ізроду не давав собі труду пам’ятати минувшину взагалі. Організм Занадтого був подібний до організму черв’яка (це образ, а не образа! Бо чого тут ображатися. Це комусь черв’як слизький та противний, а собі він уповні білий та пухнастий. Суто формальна паралель). Сам Занадтий, до речі, на порівняння себе з черв’яком не образився. Це булось на якомусь зібранні у спілці письменників. Він навіть подякував авторові цього образу, своєму доброму приятелю-прозаїку. Так і сказав: «А я навзаєм дарую тобі, мій добрий друже, літературне псевдо, яке тебе звеличить серед сучасників. Хоч би що ти написав. Можеш навіть взагалі не псувати паперу. Досить оприлюднитися під подарованим мною новим письменницьким іменем. Слухай-но уважно. Віднині тебе зватимуть - Микола Васильович Ґоґоль-Моґоль. Крапка, абзац». Такого абзацу письменницький особняк не чував давно. Втирали сльози навіть секретарі. Бідний новоохрещений Моґоль мало не зомлів, ще не тямлячи, що вже набув безсмертя і увійшов до всіх літературних мемуарів про Занадтого. Від якогось з мемуаристів, до речі, ми дізналися, що той таки Занадтий іншому своєму приятелеві, який мучився назвою нового роману, сходу видав: «Назви його по-сучасному - «Війна і мир, блін».

Так от. Кажуть, черв’як, проповзаючи у землі, пропускає видлубаний ґрунт через своє тіло, викидаючи позад себе.

Суперовий інженерний винахід природи. У довкіллі пусток немає. Все заселене, зайняте, забите, ущільнене, утрамбоване як стій. Хочеш прокрутитися вперед - ковтай усе, що стоїть на заваді, заповнюй собою звільнене місце і регулярно випорожнюй шлунок. Як це не назвати гімном (з наголосом на першому складі) перистальтиці.

Занадтий випорожнювався експресивно. Нові відчуття, нові враження, нові реалії вимагали місця. Минулося - забулося, було - загуло. Страшенно дивувався, коли знайомі згадували рік, місяць, день, годину, хвилину, коли хтось комусь щось. Він і колишнього себе не любив. Бо любив себе нинішнього, а прийдешнього - найпалкіше.

Люмбаґа Занадтий, сказано ж, не пам’ятав. І з першої здибанки чарівливо, але кріпко відшив надто енерґійного однокашника, бо аби не схарчити себе допіру надто активним спілкуванням, вже поклав собі за правило десь почутий слоган: «проходьте тихо, говоріть коротко, просіть мало, йдіть швидко». Проте Толік йти не збирався, ні швидко, ні повільно. Толіку етикетні дурниці завжди були по барабану.

«Мета виправдовує засоби» - не ним було придумане, не йому й скасовувати. І Занадтий не зчувся, як почав виступати з Люмбаґом дуетом, з подачі нового старого друга пригадувати й озвучувати смішні історії з їхнього спільного студентського життя, коли Толіків юридичний і Занадтого історичний разом їздили будувати свинарники, гачкувати з пам’яті імена однокурсників етсетера. Таке собі «росли укупочці, зросли». Або, як сказав безсмертний і великий Лукаш у своєму «Премудрому Дон Кіхоті»: