Чтение онлайн

–  Ну, бу, то й бу.

Отак і минулося п’ять років. Не міським несерйозним дріботінням - понеділок, вівторок, середа, п’ятниця, слава Богу, вікенд, а гуліверовими кроками: зима, весна, літо, осінь. Різдво, Великдень, Петрівка, Сікновення, Пречиста, Різдво. І змінилися Федоська й Сашка усього на п’ять зим і п’ять весен. Хіба то вік?

Берізка вже не раз спаровувалася. І з березинцевим бичком, і з зоотехніком зі станції штучного запліднення. Прибула молоком, погладшала, трохи вже підтопталася, але ще зламала одного рога сусідській Зірці на великому тиховодському лугові. Відтоді, «як зірвалася хата», стара Федоська довго нічого не чула про дочок. Ні про Нінон,

ні про Валентину. Подалися ото нінонським «запорожцем» заладнати з правоохоронними органами, не проти ночі згадати, купівлю-продаж покійної Федосьчиної хати, так і булькнули. Як казав колись бабисашчин Сталін: єсть чєловєк - єсть праблєма, нєт чєловєка - нєт праблєми. Була у Федоськи хата, хоч і стара, та справна, був на неї покупець, кипіли круг неї пристрасті, юрмилися люди, а як луснула… Кому мститися, кому скаржитись. Хіба піти в садочок наїстись черв’ячків.

Федоська переживала, як то Валька віддасть аванс за хату покупцеві-кіношнику. Переказувала через тих, хто їздив на київські базари, аби подзвонили на кіностудію і щось дізналися про дочку. Марно. Там відказали, що звільнилася стрілець охрани Вовчик Ве Ме такого числа такого місяця і зникла у невідомому напрямі. Нічого не знала про сестру й Нінон. Регулярно, на Новий рік, надсилала матері листівкупривітання і побажання успіхів у праці і особистому житті.

Дві листівки з чужоземними написами і штемпелями Федоська відклала окремо. Сподіваючись при зустрічі запитати непутящу Нінон, де це її носило по світах і на яку хоробу.

Разів зо два до Федоськи навідувався Душман. Передавав бабі заморські гостинці: леопардову хустку, золоте люстерко, небачене печиво у яскравому целофані. Вигляд мав такий суворий і неприступний, що навіть пащекувата безстрашна Сашка не сікалась до нього про Нінон. Баби вдовольнилися тим, що жива.

А за три роки по вибухові таки сталося диво. І як усяке поважне диво супроводжувалося воно повним набором супутніх явищ: віщих снів в обох бабів, небувалою повінню, явленням Пречистої на зрізі спиляного дуба десь на Вінниччині, обранням Кучми президентом. У Тихих Водах з’явилася Валька. Жива й здорова.

Федосьці того дня занемоглося. Доборолася за картопляний урожай. Довкола печі, на якій ойкаючи й стогнучи лежала Федоська, кільцем стояли вісьмидесятилітні англійки, французки, американки, італійки, навіть чехині, іспанки і грекині. Прикрашені намистами, коштовними каблучками, у шортах, легких шовкових та льняних блузах, сніжно-біляві й лискучо-пофарбовані. З голлівудськими порцеляновими посмішками і справно вживленими серцевими стимуляторами. З пластиковими банківськими картками в манюсіньких дамських торебках. Стояли й не розуміли, від чого так страждає ця ще зовсім молода сімдесятирічна жінка в немодному і незручному вбранні.
– Ґраматизм, - пояснювала їм баба Сашка.
– Як ото налазиться на городі, так їй і колька, гостець по-нашому.

–  А чого ви не викличите лікаря? І що то «гостець»?

–  По лікаря нема кому бігти. Ми живемо удвох, і як не посадовимо картоплю, то не буде чим годувати худобу, а «гостець»… Вже й не знаю, як вам розказать. Це од фізкультури.

–  О, ієс, ієс, ано, уі, сі, фізкультура це о’кей. Мадам Федоська займається бодібілдінґом чи шейпінґом? А навіщо комусь з вас бігти по лікаря? Скористайтеся телефоном.

Або електронною поштою. У синьйори Федоськи погано поставлено інформацію. Зараз зручніше на таких віддалених ранчо мати гелікоптер для подібних випадків. І чому фрау Федоська, яка страждає на ревматизм, обрала собі таке дивне гобі - єгипетське землеробство за первісною методою?

Вона що, проти

комп’ютерних технологій? І ще, чому вона не мандрує? У світі так багато цікавого. Слов’яни все ж таки загадкові люди. Може місіс Федоська захоче виїхати з цього дикого сходу, аби вставити собі зуби? Ми можемо це влаштувати через якийсь благодійний Фонд.

–  Це у вас там благодійні Фонди, що вставляють зуби. А в нашої попаді балабони на заді, не багато, тільки п’ять, куди йде - торохкотять, - дипломатично відказала баба Сашка і замахала на іноземок, як на курей.
– Киш, киш, напахтили тут. Слухай-чуй, Валько, чого стала на порозі? Зачини за ними двері*. * Насправді жодних фрау і фрекен у Тихих Водах не було.

А то тут один прочитав, та й запитав, звідки, мовляв, у селі взялася така представницька закордонна делеґація. Показуємо на пальцях: це такий художній прийом, образне вирішення сцени, для поглиблення змісту На порозі хати реально вродилася Валентина Мануйлівна Вовчик. Власною персоною. Блудна дочка. Якої давненько вже й дух не пах у Тихих Водах. Де вона колись продала нині покійну рідну хату під дачу модному кінорежисерові.

Продала разом з рідною мамою. Яка б мала цю хату глядіти й варити новому хазяїнові їсти. А хата не витримала цієї наруги й зорвалася. Валентині баба Сашка анітрохи не здивувалася. Бо на світі є лише одна справжня дивина: як з манюнього зернятка виростає морквина чи цибулина, і чому вони не переплутають, кому з чого вилуплятися. А решта…

–  Здрастуйте, мамо. Здрастуйте, бабо. Ми будуватимемо новий дім, - сказала Валька.

Що трапилося з донькою за роки розлуки Федоська так достоту і не второпала. Валентина вдалася в батька, скаженого Мануйла, який з розмов знав лише «ну» і «гей», а як не лаявся, то насуплено мовчав. У Вальки, не як у сестри Ніни, теж від слова до слова треба було на автобусі їхать. На міжміському. З відкидними сидіннями. Аби подрімати. І не знала баба Федоська, що її доня Валентина Вовчик з Тихих Вод своїм існуванням підтверджувала ґеніальність італійця Карло Коллоді, через якого оприлюднився невмирущий Піноккіо: у кожній людині, як у поліні, хлопчисько з довгим носом, живе Людина. Слава й хвала доброму татусеві Карло з сокирою, що як баба-пупорізка допомагає цьому Буратінові визволитися з тугих пелюшок. Але тричі слава й хвала тим, хто все життя виборсується з поліна сам. Як може. Як уміє. Як виходить.

Колись, зненацька, пірнувши з домашнього затишку у море житейське, Валька насьорбалася солоного до сліз. Носило її тріскою, гралися нею і перший, і другий, і дев’ятий вали, доки не викинули як непотріб на смітник. Як втрапила Валентина після своєї чорнобильської епопеї до жіночого монастиря і прожила при ньому кілька років - окрема історія, для іншої оповіді. Монастир був маленьким, далеким від дому, під мідношкірими корабельними соснами, що у променях конаючого щовечора світила палали правдивими свічками і зацитькували красою найдрастливіші душевні рани. До найближчого міста їхати день. Валька й не їздила.

Відкривши для себе, що можна жити, не споживаючи екскрементів світу, Валентина з подивом роззиралася серед себе. Побачила, що не така вже й дурна, бо дивиться й бачить, бачить і розуміє. І не безталанна. Ба й талановита.

Матір-ігуменя, побачивши Вальчині малярські вправи, запропонувала їй пройти послух в іконописній майстерні, переступивши поріг якої, Валентина так захопилася, що сиділа там за роботою зрання до смерку. А могла б, то й їла, й спала б при своїх іконах.

Немає навчателя, кращого за пристрасть. Те, до чого інші йдуть десятиліттями, нова послушниця осягала за місяці.