Чтение онлайн

Двічі прибив її, не тямлячи себе. Лідка залишилася страшенно задоволеною, бо вважала, що отак набрала очки проти Занадтого.

«Готовий обід, поспішайте до столу, смак кожної страви ля-ля «Кока-кола», - раптом проспівало в голові. «Зомбування, - вигулькнуло слово, - треба його десь вжити. Всі ці тампакси й памперси на телебаченні є справжнім зомбуванням. Навіть у мене повна голова пармалату і прокладок, а я ж дивлюся тільки новини…». Занадтий побачив себе із зворотньої точки. Ось він лежить у нікельовано-кахляній ванні, втопився у пахучій піні над зеленою шампуньованою гарячою водою і йому в голові прокладки з крильцями, що дарують кожній жінці сухість та комфорт у критичні

дні. А щось трапилося? Прошу пана. Одинадцята ранку. Неділя. Я зараз вилізу. Гладенько поголюся. З кремом «Арко» гарне гоління, таке м’яке, таке зручне… Вип’ю кави. Шкода, кинув курити. І сяду дописувати статтю. Як там придумалося в Тихих Водах?…

Занадтий випростався, побачив себе у великому дзеркалі, вмонтованому Лідкою в стіну, бо видивилась таке в телевізорі і знайшла дуже еротичним. На свої він виглядав, мало сказати пристойно, - просто перша кляса. Ставний, справний, зграбний хлоп, не обтяжений черевами-клубами, з рудими заростями на дужих плечах і грудях, з довгими м’язистими ногами під круглою, ловко підскоченою сідницею. Не Ван-Дам, - нарошно не качався, а колись замолоду повеслував на Дніпрі. І голова ще витримувала будь-який прискіпливий погляд: високочола, не надмірно облізла. Обличчя з тих, що подобаються жінкам: з мужнім підборіддям, уважними зосередженими сірими очима, які ставали котячозеленими, коли дратувався, з гарно зліпленим, трохи завеликим носом, дбайливими рудуватими вусами… «Вуса - це прикмета, треба поголити, а шкода», - думка чомусь була не алярмною, а меланхолійною. Дзвінок телефону, слухавку якого завжди брав у ванну, повернув до реальності.

–  Старий, це ти?
– запитав Люмбаґо.
– Погано. Я оце почув про ДТП на Собачому хуторі. Подумав, якщо тебе немає вдома, значить, у баби Семклити, як планував, і тоді все гаразд. А ти - он де…

–  Це - серйозно?

–  Більш ніж.

–  Можеш приїхати до мене?

–  Не панікуй. Я володію питанням. Зустрінемось на ювілеї. Де авто?

«От вишкребок гребаний, я ж покинув його перед будинком», - ошпарило Занадтого. Він кинув телефон, вистрибнув з ванни, напнув халата і, хлюпаючи піною на підлогу, рвонув до дверей. Хвалити Бога, в ліфті нікого. Порожньо і у сенаторському вестибулі. Два змопівці байдужо стоять на вхідних дверях, гріються на сонечку. Досі це тішило Занадтого. Другий рік, як перебралися в будинок у Царському селі, а ще не міг збайдужіти до охорони, до охайності на сходах, до квітів у нічиїх коридорах на нічиїх вікнах, до непописаних матюками стін і до відсутности смердючих калюж біля сміттєпроводів.

Зараз ці камуфляжники Занадтому ні до чого. Дурилюдок довбаний, у халаті вибіг. Щоб вони в міліції краще згадали, як його вигляд їх вразив. Занадтий хутко крутнувся назад.

Вдихнув-видихнув, опанувався. Вдягнув просто на голе тіло штани, куртку, всунув босі ноги в кросівки. Повз хлопців пройшов спокійно, посвистуючи. «З кремом «Арко» фьюфью-фью…».

–  Привіт охоронцям мирних кордонів!
– будь, як завжди, без вражаючих деталей.

Добре, що вранці чергувала інша зміна, нічна. Опитуватимуть вранішню зміну, і ці покажуть, що Занадтий вийшов з дому у неділю, десь об одинадцятій. Неквапом підійшов до «жигулів». Слід від зіткнення, хух! був з протилежного від змопівців боку, сів за кермо. «Як же його, дідча мати, розвернутися, щоб не світити подряпиною?» - якийсь дундук затулив своїм BMW потрібний прохідняк.

Занадтому, як завжди, таланило. Якийсь дундук за хвилину вийшов з сусіднього під’їзду, вмостився в свою шикарну тачку і м’яко шелеснув повз Занадтого. Розум панічно сіпався. Скинулася скажена голлівудська думка імітувати аварію, беркицьнути цей мотлох десь

у кювет, а тоді син заявить про викрадення машини. Хтось викрав, хтось наїхав у Собачому, хтось по тому покинув машину. «Я - постраждала сторона. Тобто, чому я? Я взагалі тут ні до чого. Постраждав від викрадачів Валєрка, син. Я йому згодом щось нове підкуплю. Для відшкодування морального збитку. Ідея - люкс. Але ж охоронці на дверях бачили, як я сідав у цю драну мильницю. Чи не бачили? А вони взагалі знають, де чия машина? А таки знають. Що ж його…? Зажену в гараж, а там побачимо», - Занадтий вивернув з двору.

Петро Балабуха на прізвисько Міністр, щойно покійний, у своєму новому незвичному стані почувався трохи ніяково.

Ніби це був уже й не Міністр, а якась райдужна бульбашка, що весело ширяла під сонцем. У бульбашки нічого вже не боліло, її не нудило з похмілля, їй нестерпно кортіло сміятися від незнаного щастя. І все-таки це був він, Міністр, бо ще почувався Міністром, досі боявся, що скаже і зробить дружина, забачивши його в такому нетрадиційному стані. «От уже допився, так допився, літаю, як комар, - самокритично рефлексувала бульбашка, розмаїто сяючи у просторі діамантовими промінчиками, - тра’ зав’язувати, бо залечу далеко.

Як гарно вчора на весіллі бухикав магнітофон: «прівєт, Андрєй, ну, абнімі мєня скарєй». І бульбашка хихотнула.

Кумедно бачити серйозне обличчя дільничного Грицька, як він оглядає місце пригоди, а інспектор ДАІ, імення якого Міністр не знав, міряє на дорозі рулеткою.

Довкола міліції потроху товстішало кільце людей, осердям якого були громадянки Вовчик Федоська і Кучеренко баба Сашка. Вони увісімнадцяте давали свідчення всім купно і кожному зосібна. Г-ка Кучеренко розповідала, як вона визирнула з вікна подивитися, чи не видно на соше автобусу, саме намірялася під’їхати у дальший магазин на трасі.

Так от, з провулку якраз вийшов громадянин Міністр, тобто Петько Балабуха, поспитала, що, мовляв, Міністре, певно не можеш одхлинути з учорашнього, що до «Розслабону» сунеш? А Петько нахилився за патичком кинути у Парасчину Жульку, бо вона на Міністра завжди виступала, а тут зцюдова вискочила машина… - І не зцюдова, а зтудова, - подала голос Федоська Вовчик.

–  Слухай-чуй, Федосько, хіба тобі з-за паркану видніше, ге? Звідки вона могла виїхати зтудова, як там поворот на ферму, городським «жигулям» там нема чого робити. А машина була як ото у Василя Омелькового…

–  Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.

–  Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.

–  Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…

Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.

–  Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.

Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.

–  Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.