Чтение онлайн

От Санчо Панса. Він малий на зріст, Але величний духом - дивне диво! Своєму пану він служив правдиво, Вкладаючи в ту службу весь свій хист.

Ще здалеку Занадтий побачив, що приткнути десь машину - проблема. Їдальню на тихій зеленій вуличці, які ще збереглися в Києві, обліпили вже інші авта, як риб’ячі мальки шкоринку. Чимала юрма з квітами, схожа на запаковану у целофан клумбу, вже тирлувалася у сквері, очікуючи запрошення до столу. Американські, випущені на свободу фільми кілька пореволюційних років поспіль ліквідовували нашу неписьменність

щодо етикету, демонструючи, як вбиратися на здибанки, на паті, на прийняття, на світські тусовки.

Яким має бути там чоловіцтво, яким - жіноцтво. Дівчата - гнучкими, високими, довгоногими, прехудющими, як вудки, але повноперсими. Сукні бажано вдягати довгі, які не «сидять» по-совковому, а ллються, спадають, виграють, надають тобі вигляду золотої рибки, мерехтливо-звабливо-небезпечної змійки, нетутешньої екзотичної квітки. Волосся - то передовсім чисте, а тоді вже - пухнасте, кучериками, завите у складну зачіску. «Більше сили, більше об’єму, більше міцності!» На нескінченних ногах - невагомі золоті чи срібні виступці, а у довгих-довгих випещених руках, без облупленого червоного лаку на нігтях, - малесенькі сріблясті чи оксамитові торебки. Непогано виглядає також, коли тоненькими золотими ланцюжками вмілих жіночих чар до ноги прип’ятий хлоп у чорному смокінґу, крохмальній сорочці, лакованих черевиках, шовкових чорних гольфах по коліна під бездоганними, несамопрасованими штаньми, з товстим-претовстим, схожим на подушку, гаманом. «Ю о’кей?» «Ноу проблем!»

Ювілейна тусовка на зеленій затишній вулиці біля їдальні, де найняті офіціанти і кооптовані родичі накидали на натюрморти, виставлені на неозорих столах, останні штрихи, якраз і намагалася втілити в трохи інакшу київську дійсність вище описану американську мрію. Наш святковий натовп, хоч і в турецьких люрексних кохтинах та корейських газових шарфиках, а таки намагався відповідати моментові. Неначе еманував багатообіцяюче: чекайте, дайте час. Якщо вже в нас виникло бажання вдавати, що й ми - люди, то незабаром такими й станемо. Як Алексіс Колбі чи Крістел Керрінгтон з «Династії».

Своє п’ятдесятиріччя знаний адвокат Анатолій ЛюмбаґоРоманов поклав відсвяткувати, як належить. Рішенець дався не без розмислів. На тій клітині шахівниці, де він на разі облаштувався, кожний непевний крок, хибний хід міг призвести до дитячого мату. Йому. Бучний бенкет, з одного боку, міг засвідчити, що він, Люмбаґо, у цілковитому порядку і нікого не боїться, але, з іншого, міг і привернути зайву увагу піарних компроматмейкерів, - мовляв, з яких це статків наш адвокат так розкошує. А від того у нашому недозрілому, як молозиво, суспільстві, до небажаних ускладнень дистанція в мурашиний крок. Наука з цього приводу констатує: розбилась сулія - пропала олія. Зваживши всі «про» і «контра», ювіляр побачив, що «про» переважують і вирішив відтягнутися на повний зріст. То більше, фуршетування з певного часу стало не лише його приватною справою. Про це - далі.

На юридичний свого часу Анатолій Люмбаґо вступив зопалу, двічі зрізавшись на престижний тоді фізичний. На ті часи в юристи йшли або невдахи, або, як він, генеалогічні адвокати і прокурори, яким після рекомендацій парткомами, світила наперед визначена кар’єра. Що ж світило решті?

Сто двадцять ре і протерті штани в суді чи юридичній консультації. Або якась нотаріальна контора. Від майбутнього нудно тхнуло злежаними папірцями і штемпельною фарбою, а в уяві поставав нотаріус - такий собі Дон Базиліо з «Севільського», вислоносий, кислоокий, з чорнильницею на очкурі.

Студент Люмбаґо не пишався своїм фахом. Заяложені миршаві дядьки і куркоподібні тітки у самоплетених кохтах - викладачі усіх цих прав, від римського до сталінського - не надихали. Мордуватися, псувати підручниками очі, а бутербродами шлунок аби на вершечку кар’єри стати такими, як вони? Гарних дівчат на факультеті не було, якісь чоловікоподібні, наче їх спеціально населекціонували для дитячих кімнат міліції. З приятелями теж якось не склалося.

Надто далекі були від Толіка ці висуванці-міліціонери, які до університету знали лише статут патрульно-постової служби. Про що можна було з ними говорити Толіку, в якого вдома стояв рояль «Стейнвей», трохи облуплений і розладнаний,

але справжній, від прадіда-юриста, колишнього найбільшого авторитета колишньої найвідомішої адвокатської контори колишнього Києва, що писався тоді з твердим знаком після літери «в».

Хто в дев’ятсот десятому не знав Анатолія Люмбаґа, який жив у Петербурзі чи у Москві, хоча й там знали київського Плевако, а радше Коні, бо саме на честь його і був названий. Найгучніші справи вигравав цей дід з пожовклого офіційного фото. Крохмальний комірець, чорна краватка, чорний сюртук, сиві баки. І лише очі - молоді, не за віком блискучі й цікаві, пильно вдивлялися в незнайомого праонука. Ніби казали: ну ж бо, Толіку! «Я, дідусю, стараюся, але бачиш, яке життя, хіба тут видряпаєшся, тут не тільки на «Стейнвей» не заробиш, «Спідоли» не купиш. От був би твій онук, наприклад, Льонькою Харченком, пролетарем з путівкою від комсомолу, ось тоді став би ґенералом міліцейським…» - у сумоті Толік струшував ще пишним чубом, без надії вдивляючись у майбуття під модний шляґер, заспіваний болгарином Емілом Дімітровим, - «Арлекінаарлекіна, нужна бить смєшним для всєх, арлєкіна-арлєкіна, єсть адна наґрада - смєх». Із згаданим Льонькою Харченком Толіка пов’язав випадок. Втім, до випадків Толік давно вже не ставився легковажно. Вчасно зрозумів: випадковостей не існує. Доля підсуває під цим псевдо шанс. Вчепишся - матимеш. А хто не встиг - той запізнився.

Щодо Льоньки. На вступному іспиті з французької за Люмбаґом прилаштувався здоровецький, маслакуватий, мов ослін, що став дибки, хлопчина у запраній солдатській формі. Він заглядав через Толікове плече на папірець, де той упевнено шкварив французькою тему «Лєнін». Льонька терпляче чекав, доки Толік поставить останню крапку. Тоді подав сигнал «SOS». Толік зазирнув у білет Льоньки і почав писати для нього тему «Моє місто». «Пиши нашими літерами, бо так я не прочитаю», - просичав Льонька. «А яку ти вчив у школі?» - прошепотів Толік. «А хрін її знає, забув».

Толік закреслив французький текст і заходився виписувати:

«Же сюї не а ля Кієв. Кієв е ля капіталь де люкрен совіет сосьяліст репюблік». Льонька склав на трійку, а більше й не потребував, бо вагомішою за бали мав комсомольську путівку. Послуги Толіка чесний Харченко не забув, надавши рятівникові з гарною французькою вимовою, але слабкими біцепсами, по-сучасному кажучи, дах.

Свідомість Толіка Люмбаґа розширилася незабутнього шістдесят восьмого року, коли Київ струсонула справа Гарфункеля. У нас тоді сенсацій не було. Вони вкупі з сексом, памперсами, прокладками, засобами від прищів, розчинною кавою, кольоровими телевізорами, порноґрафією, туалетним папером, накладними нігтями, силіконовими персами, газетою «Бульвар» і бульварною пресою, сексменшинами, педофілією, апельсинами, тампаксами, жувальною гумкою, клонуванням, дуже організованою злочинністю, сексуальними маньяками, людьми з подвійним громадянством, літерою «Ґ» в українській мові, штучним заплідненням, кахлями у вільному продажу, бультер’єрами і пітбультер’єрами, кока-колою, камінами на дачах, аспірином «упса», «човниками», безробіттям, багатопартійністю, президентом чигали на нас за обріями у ролі світлого майбутнього.

Коли Толік ще вчився в школі, Києвом зазміїлася чутка про розкриту в Москві злочинну групу Рокотова-Файбишенка. Вперше вголос пролунало це страшне слово: «валютники». Стримане і відсепароване у безлічі інстанцій офіційне газетне слово повідомляло, що цього самого Рокотова, який створив злочинну банду з метою купівлі-продажу іноземної валюти, було засуджено до розстрілу. Разом з Файбишенком.

Сто тридцять четверта Толікова школа стиха гомоніла.

Одні казали, що Файбишенко колись жив у нашому місті, навчався у нашій школі, інші - що це Рокотов колись жив у будинку, де мешкала красуня Ірочка, майстриня з спортивної гімнастики. Але та міні-сенсація швидко забулася, залишивши в сучасників нечітку згадку та інстинктивне знепритомнення від слова «валютник», - хрестися й тікай. Вже у зрілому віці Люмбаґо якось згадав про Рокотова і здивувався, навіщо владі у глухі радянські часи було взагалі випускати цю інформацію, що стояло за цим? Хіба тоді в суспільстві вже починало ворушитися щось таке, проти чого треба було вишкіряти ікла?