Чтение онлайн

–  Тут без трактора не обійтися. Я спробую зараз знайти.

–  О’кей, я піду з вами.

–  А не боїтеся полишити таке авто?

Василину розривало навпіл. Українське серце кликало її за Романом, а канадійський глузд припинав до майна. Багатьох розчарованих діяспорців гнітила українська дійсність, де пташки-пташки й червона калина гарно уживалися з дещо розмитими уявленнями про свою й чужу власність.

Василина похапцем запорпалася в торебці, відшукала візитівку.

–  Ось маєте. Петрин Василина. З Торонто. Туто мій телефон у готелі в Києві. А в селі я попрошуся до… - вона зазирнула до електронного записника і старанно вимовила: - До баби Сашки Кучеренчихи на кутку Вовчики.

А вас де знайти?

–  Даруйте, своєї візитівки я не прихопив. Коханець Роман Григорович. Зачекайте мене.

Роман мерщій облаштував рятувальну операцію. Сусіда Леонід саме заводив свого закаляного «Білоруса». Леонід пручатися несподіваному шматку роботи не став, Канада - це, самі знаєте, бакси. Роман швиденько виконавши свій добродійний обов’язок, подався до лавки, і ще не знав наївний східнослов’янський коханець, який сюрпрайз готує йому припадкова стріча на вранішній дорозі.

Біля лавки чекав на продавщицю Тоню гурт бабів. Раділи кожному, хто підпливав до них, розпитували новини, всотуючи найдрібніші дрібниці з розказуваного, нюанси останніх вістей. П’ятихвилинками називалися на Вовчиках ці самміти. Найпотрібніші ліки від усіх хвороб - новини, найпотужніші стимулятори. Бабам давай новини. Все незадіяне у читанні-писанні, непотрібне у каторжній роботі, втілювалось у цьому прагненні - знати. Хто, куди, коли, навіщо, почім, для чого, з ким, а може брешуть, не знаю, голубонько, сама не бачила, видумувать не буду, мені Пріська сказала, а вона зустріла Федориного онука, який знає Мішу, який бачив усе те на власні очі…

Забачивши Романа, на хвильку вмовкли, а тоді запосміхалися назустріч.

–  Здрастуйте, Романе Григоровичу. Чого це Семклити не видно? Чи здорова?

–  Доброго дня, шановні пані, здорова, здорова. Чого і вам усім бажає.

–  Романе Григоровичу, щось мій Валєрка двійок нахапав, каже, нецікаво йому в школі. То можна він до вас зайде?

Побалакайте з ним.

–  Гаразд, Христино Лавринівно, нехай заходить. Допоможу йому з уроками.

Роман силкувався не дивитися на Міністрову Катерину.

Вона теж напручено змовкла. Роман і Катерина створили таке потужне поле неясної тривоги круг себе, що найчутливіші з бабів, вловлюючи локаторами незрозумілий дискомфорт, роззиралися довкола, намагаючись зрозуміти, звідки пробиває на корпус. Нарешті з’явилася Тоня-лавочниця. Всі загомоніли до неї, розпитуючи про хліб, рибні консерви, пепсі-колу, сиґарети «Прима». Взявши халву, Роман приглядався до вітрин, а насправді очікував, доки Катерина скупиться. Вона стиха перемовлялася з Тонею, загадуючи їй мішок борошна і мішок цукру, бо вже й дев’ятини по Міністрові треба справляти.

Баби потроху розходилися провулками. Роман наздогнав Катерину.

–  Давай поможу.

–  Я сама.

Відняв важезні торби, пішов поруч. Катерина мовчала.

Запнута чорною вдовиною хусткою, виглядала блідою, змученою.

–  Скажи хлопцям, хай не пропускають додаткових занять зі мною.

–  У них батько помер. Ти не чув?
– Катерина нарешті поглянула на Романа.
– І я у цьому винна… -?

–  Я йому напередодні сказала, щоб скорше виздихнув, - сказала Катерина, не здіймаючи погляду на Романа.

–  Я тобі нічого не скажу, бо не вірю в цю нісенітницю. І ти не віриш. Чим можу тобі зарадити? Допомогти?

–  Знайди вбивцю. Тільки сам, без міліції. Сильно мені допоможеш.

Роман сторопів.

–  Тоді й його душа заспокоїться, й моя.

–  Твої хлопці мають гарні голови. Не можна давати їм простоювати, - Роман удав, ніби не почув.
– Для мізків тренування навіть важливіше, ніж для м’язів. Кожен день простою, це відкат назад. А наздоганяти важче…

–  Розумний ти дуже, - присмак гіркоти вчувся Романові.

–

 З розумним ти ще не жила, - спокійно відказав він.

Сказати таке кількаденній удові! Кашляти він хотів на все, чого сам не відчуває. Біля її хвіртки віддав торби, перестрибнув через траншею і подався до баби Семклити.

Кліп про Романа і Катерину, на пісню «Ой, там Роман воли пасе»:

Жили собі Роман і Катерина. Він пас своїм життєвим шляхом свої воли, вона іншим життєвим шляхом носила свою воду. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ. Зустрілися, він пролив воду їй на сорочку. Вона злякалася, що мати буде лаяти. ЩЕ Й РОМАНОМ ДОРІКАТИ. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ.

Катерина по загибелі Міністра геть стерялася. Рухалась надсилу, наче навкруги не повітря, а кисіль. Майже не їла, не спала. Увижалася їй Міністрова луснута голова. Похорон, поминки, грядущі дев’ятини й сороковини сприймала як Боже благословіння. Якби не клопоти, збожеволіла б.

Біля лавки баба Сашка доказувала, що комету, яка з’явилася над її нужником, звати Хелейопса, і вона приносить нещастя. На неї краще не дивитися. Сама Сашка виходить щоночі роздивитись Хелейопсу, бо все, що могло з нею, Сашкою, трапитися, трапилося. Нічого не боїться. Катерина згадала, що й її хлопці щовечора вибігають у двір, але це, як і багато чого, останніми днями ковзає поза її увагою.

–  Стій, - спіймала Катерина за сорочку одного з близнюків, коли той прослизав у прочинені двері із здоровенним куснем, відрізаним через всю хлібину і густо посипаним цукром.

–  Ну, ма, я не хочу борщу, я пізніше, - заканючив Петько і відразу ж продав брата, - он Митько теж не їв.

–  Не хочеш, не треба. Слухай, що то за комета над нами літає?

Петько аж вискнув.

–  Вийди з нами увечері, покажу. Роман Григорович казав, що називається комета Хейла-Боппа, бо так звуть американських астрономів, які її відкрили. Роман Григорович казав, що вона вперше прилітала до нас дві тисячі років тому, і тоді її називали Бетлехемською звіздою. Роман Григорович сказав, що ця комета мала бачити, як народився Христос, Роман Григорович казав…

–  А коли це ви до Романа Григоровича ходили?

–  Ну, ма, давно. Ще до того, як тата, ну, як тато…

Як смеркло, Петько й Митько подалися на двір, вийшла й Катерина. Холодило. Миколини морози - на розсаду. А може зсередини морозило її. Колись Катерина любила зорі.

Щось між нею і зорями відбувалося. Якесь порозуміння. У слова вона це не виводила, не знала таких слів. Та й ні до чого вони їй були. А виїхати в Київ учитися не випадало.

Треба було хвору мати глядіти. Могла покинути її на старшу сестру, стару дівку Надю. Надя стати сиділкою не забажала, а Катерина бунтуватися не схотіла. Бо життя сприймала як явища природи: дощ - мокро, взимку - холодно, влітку помідори зріють. Хто в це може втрутитися? І навіщо? І за Міністра заміж пішла, бо… Красунею Дем’янова Катерина не була, давалося взнаки як не лободяне, то картопляне харчування батьків, вони ледь вижили в тридцять третьому. Але щось од предків, з старих запасів національної породи вціліло, втілившись у молодшій дочці Дем’яна Кучеренка, по вуличному Костогриза. Кріпка, тонка в талії, темно-русява, з гарним волоссям, блакитноока, білолиця, повногуба, сир «Віола» - не сир «Віола», а волошки в спілому житі - це достеменно. Вдачею спокійна, навіть трохи пригальмована, неговірка, зосереджена. Їй би не Катериною бути, а якоюсь Інгігердою чи Астрід, на радість переможеному полтавському шведові, що посіявся в українських генах. Роки спливали, а пари для Катрі Дем’янової не знаходилося. Для села Катерина виявилася товаром неходовим. Ледащі, розбещені горілкою нечисленні хлопцітиховодці полюбляли, щоб саме їм до рук лізло, ще й за щастя для себе вважало.