Чтение онлайн

–  Сімдесят і п’ять центів. Я ваші ціни знаю.

–  А в нас сільська націнка, - спробувала нахабніти Нінон.

–  Я знаю, десять копійок на гривню. Тобто за пляшку я маю сплатити одну гривню і дев’ятдесять копійок. Прошу допровадити мені за цією адресою двадцять пляшок «Джерельної».

Душман узяв гроші, дбайливо полічені до копійки, і папірець з адресою. Нінон зазирнула в папірець.

–  А я знаю, звідки я вас знаю, - радісно засміялася Нінон, - це ж ви років із п’ять тому у баби Сашки зупинялися?

–  Я.

–  Душмане, поверни

моїй гості гроші. Воду завантаж у моє авто. За рахунок закладу. Поїхали знайомитися ближче.

–  Пані бабо Сашка, - загукала через хвіртку Василина Петрин, канадійка, зупинивши авто біля хатки, що вгрузла у землю поряд з новою єврооселею Федоськи Вовчик та її доньки Тіни Вовк.
– Приймайте гостей.

Нінон ступила на рідну землю. Давно не була, давно.

Набігли на очі швидкі сльози. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала, ти водила мене у поля край села…» А рідна мати вже бігла зі свого обійстя. Витираючи ріжком хустки й собі сльози. Відчиняла хвіртку, падала на груди дочці. Здрастуйте вам ще й зблизька.

Життя - поет-пісняр, досвідченіший за Ониська Ониська, і полюбляє подібні рефрени. Як і колись, зібралися обидві дочки до маминої хати. Як і колись, нагодилася тут їхня стара знайома, заморська гостя з Торонта. Як і колись, умостилися за столом, випили по наперсткові і заспівали. «Ой, у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки. Чорнявую та білявую, третю руду препога-а-аную». Чорнявая та білявая рідні сестри Вовчик зустрілися без особливих сантиментів, проте вповні дружньо. Ревниво огледіли одна одну.

–  Наче ти якась бліда, змучена, - поспівчувала Нінон.
– У твоєму віці вже тра’ сильніший макіяж робити. Я дещо привезла з Туреччини, подивися. Родичці віддам за півціни.

–  А хіба ти не весь його на себе вимазала?
– подивувалася Тіна.

Канадійку запросили жити у єврокотеджі Вовчиків. Ні, ні й ні, - пручалися у Василині поривання до автохтонного існування, штовхали знову до баби Сашки на дерев’яний тапчан, на земляну долівку, до вигод на дворі. Так, так, так, - зваблювали єврозручності. І врешті перемогли. Знаємознаємо долю романтичних поривань: пасувати перед чистим, квітково напахченим сортиром.

По обіді Василина так подивувала шановне товариство, що й ну. Менталітет українського народу вона вже вивчила попередньої візити до Тихих Вод, а зараз мала мету зовсім конкретну: знайти й вивезти собі до Канади нареченого.

Справжнього автохтонного українського українця.
– І прошу вас у тому посприяти. За гарні комісійні.

Відповідно участі кожного.
– На розплід?
– уточнила баба Сашка, а собі подумала: «Диви, сама наче нічогенька, хоч і рудувата. Кругловиденька, кароока, білолиця. І фіґура справна, не товста, не тонка, посередині. Не сказати - молоденька, але ловка. А нікому не треба».

–  А що, у вас там хлопці гірші?

–  Не в тім річ. Зараз у нашій канадійській українській громаді маємо проблему. Дівчата не вміють яйця засмажити, а хлопці басейна вимити. Все робить електроніка й електрика.

Зіпсуйся

враз уся, й ми безпорадні і безпомічні, як кідс, себто діти, на безлюдному острові. Мій рідний дядько, брат матері, вивчив це питання: нам загрожує змізерніння й вимирання вже у правнуках. Людина без життєвих труднощів і фізичної праці не дасть гарних життєздатних нащадків. Чогось там у генах забракне. Дядько загадав двом своїм дочкам та синові виїхати в Україну, знайти собі пару, щоб рід не перевівся. Вони відмовилися. Тоді дядько повикреслював їх із заповіту й оголосив на їхнє місце тендер. Тендер на ґендер, серед родичів, які ще не брали шлюбу. Хто привезе собі справжню українську пару, успадкує десять мільйонів долярів. Я пристала на пропозицію… У вас якісь проблеми?

Ю о’кей?
– стривожилася Василина, дивлячись, як повідпадали щелепи у Нінон і Тіни та кліпали очі у бабів.

–  Америка, голі баби!
– видихнула Нінон.
– І як?
– осміхнулась нарешті Тіна.

–  Я тут майже місяць За кілька днів маю відлітати. Шкода розчаровувати дядька, але…

–  Слухай-но, братів нежонатих у тебе немає?
– Нінон запила стрес з чарки.

–  Одружені.

–  Отак завжди: не спіши казать на здоров’я, бо не до тебе п’ють. У мене в сільраді подруги працюють. Розіб’ємо село на квадрати… Тобі від скількох років?

–  Від тридцяти.

–  Від тридцяти до… скажімо, до п’ятдесяти…

–  Ти що, Нінко, такі вже не годні на плем’я, - не втрималася баба Сашка.

–  Цитьте, бабо, ви бізнес псуєте. Василино, скільки платитимеш? Покандидатурно чи порезультатно?

–  Я тут сама одного запримітила…

–  Запас кишеню не відтягне. Даси по п’ятдесят баксів за кожну годящу кандидатуру й вибирай. Згода?

Тіна не втрималась.

–  Якийсь у тебе, сестричко, бізнес щоразу… То черви, то проізводітєлі…

–  Маркетинґ. Ведеться пошук своєї бізнесової ніші, - подивувала зрілою концептуальністю Нінон.

–  Ще одне прохання до всіх до вас, - Василина принесла з авта касетник, вмостила на столі.
– Мій дядько Тиміш Огірок хоч і мільйонер, а мистець. Пісні складає. Просив, аби я розучила з кимось в Україні, записала в справжньому виконанні. Це його втішить.

–  За скільки?

–  Нінко, вгамуйся, не страми нас, - Федоська ляпнула долонею об стіл.
– Давай, доню, свою пісню. Вивчимо. А що ж сам старий Огірок не приїхав? Ми б з Сашкою заспівали з ним безплатно.

–  Нездужає. Тримається, каже, лише надією мого первістка охрестити.

Касетник заспівав речитативом, голосно, аби почули з Торонта у Тихих Водах: «Доки будемо один одного винити у наших гріхах? Доки будемо один одному дорікати. що робим не так? Доки будем хвалитись продажністю, все спихати на переляк? Кожний стань! Зу-пи-нись! Сам на себе подивись. Не суди, не паскудь, спершу сам добрим будь! Кожний знай, пам’ятай, що у тебе є твій край. Від когось не відбирай, а чим можеш по-ма-гай!»*. * Вірш п.Теодора Кукурудзи з Канади.