Чтение онлайн

Після душу, я зібрала моє розпатлане волосся у хвіст і вдягла блузку без рукавів та коричневу спідницю. Я хотіла виглядати як напівпрофесіонал, але б точно не вдягнула штанів в таку спеку. Після того, як мама завела машину і помчала в дільницю, мої думки знову повернулися до Пері. Тепер, коли сонячне світло розсіяло темряву ночі, сумніви повернулись в маленький куточок мого мозку і їх місце зайняло сестринське занепокоєння. Я не бачила його вдома цього ранку. Він погано виглядав минулої ночі, після того, як ми повернулися. А хто

б виглядав, враховуючи те, що сталося. Цікаво чи він вже встав, але я й не подумала запитати про це маму, щоб знати точно. Якби турбота про своїх дітей була олімпійським видом спорту, вона б отримала золоту медаль. Немає необхідності викликати цю бурю.

Джастін зустрів нас біля входу в дільницю і відвів мене вбік.

– Дякую за те що прийшла і привела свою матір, - прошепотів він.

– Ніяких проблем. Що діється?

– Вони поставили Джоеля Мартелі в лінію на упізнання для свідка.

Я зморщила лоб в замішанні.

– Який свідок?"

– Старла Ферн.

– Моя мама нічого не бачила.

– Ні, але вона може почути, про що він думає.

Мій рот відкрився.

– Я думала, що ти покликав нас сюди для чогось офіційного.

Він знизав плечима.

– Твоя мати може дати їм щось, щоб рухатися далі. Щось для початку. Це варто спробувати. У чому твоя проблема?

– Насправді у мене їх дві. Перша, детектив Тоскано ніколи з цим не погодиться. Друга, тепер коли ти стверджуєш, що ви маєте свідка, моя мати приверне увагу вбивці. Дякую, ти щойно наразив її на смертельну небезпеку.

– Це буде через одностороннє дзеркало. Якщо Джоел - вбивця, він не побачить її обличчя. Не має про що хвилюватися. А детектив Тоскано... ну, давай з цим розбереться мій батько. Це була його ідея.

Мушу визнати, мені цікаво було подивитися чи зможе мама витягнути щось корисне із Джоела. І якщо вона не була в небезпеці...

– Гаразд.
– непевно сказала я

Джастін залишився в холі, доки Гаррі Спелмен вів маму і мене в невелику кімнату із бетонними стінами і великим скляним вікном. Я опустилася на жорсткий стілець і озирнулася навкруги. Я бачила подібні кімнати у фільмах і кримінальних серіалах по ТБ, але ніколи у реальному житті. Я заглянула по ту сторону одностороннього скла, де підозрювані вишиковуються в лінію, і була здивованою невеличким трепетом у грудях. Працювати з поліцією було більш захопливо, ніж проводити читання протягом дня вдома.

Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.

– Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, - сказав Ентоні.

– Та нічого, детективе.
– Вона зробила паузу і схилила голову в сторону.
– І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.

Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався,

наче обдумував знову, потім обернувся до пана Спелмена.

– Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.

– Якої?
– запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.

– Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.

– Ах, тест, - сказала мама.

– Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб.
– сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.

– Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.

Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.

– Заводьте їх!

Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду - поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.

Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.

– Я назву номер два.

Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.

– Ви можете виділити лише одного з них?
– спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.

Мама кинула на нього льодяний погляд.

– Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" - у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.

– Чому ж Ви обрали номер два?

– Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.

– І?
– сказав Ентоні.

Мама зітхнула.

– Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?

– А що інші? Є щось від них?
– спитав пан Спелмен.

– Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.

Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.

– Вибач, що не змогла більше допомогти, - сказала мені мама.

Я заспокоїла її.

– Ти багато зробила, мамо.

Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.

Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.