Чтение онлайн

– Я збиралася трохи прибрати і побачила...

– Ти обшуковувала мою кімнату.

– Ні! Я підняла стопку книг і це випало.

– Це не має значення. Яка різниця. Я повинен одягнутися.

Він вказав пальцем на двері - ввічливий спосіб сказати, що прийшов час для мене забиратися геть.

Я встала і обтрухнулася.

– Це ти зробив цю листівку?

– Ні. Я знайшов його прикріпленим до телефонної будки, недалеко від "Смакоти".

Я нахилила голову в сторону.

– Чому ти зірвав його?

– Хтось може

звернутися в поліцію, кажучи, що бачив мене з нею.

– Або ж хтось може повідомити інформацію про справжнього вбивцю.
– сказала я.

Він опустив очі.

– Я про це не подумав.

– Чому я не бачила їх ще де-небудь? Це єдина листівка, яку ти бачив?

Він різко поглянув мені в очі, його погляд був наповнений почуттям провини.

– Чекай.
– я задумалася на мить.
– У ніч фейверків, коли ти зник на увесь день. Ти ходив по місту і здирав їх усі.

Він незграбно підійшов до ліжка і сів на його краю. Час сповіді.

– Так, я це зробив.

– Ти усвідомлюєш як це підозріло виглядало, якщо хтось бачив, як ти це робив?

– Я був обережним.

Я застогнала.

– Пері, я намагаюся допомогти тобі, але ти продовжуєш рити собі глибшу могилу.

Я була розчарована в ньому. Але я також була розчарована тим фактом, що кожного разу, коли я думала, що я відмітаю будь-які сумніви з приводу винуватості Пері, щось траплялося, щоб змусити мене сумніватися в ньому знову. Він уперся ліктями в коліна і потер обличчя руками.

– Напевно, я не думав ясно. Мені дуже шкода.

Мій мобільний задзвонив. Я поглянула на номер.

– Прекрасно. Це Габріель. Побачимося пізніше. Спробуй не зробити себе ще більш підозрілим.

Я зачинила за собою двері. Я розкрила телефон, сподіваючись, що сигнал телефону відстежили і Біллі відшукали. Спершу я почула тільки статичні звуки, потім кілька слів.

– Ліси ... потрібна мені тут. Вілл прийде за тобою.

– Що?
– я притиснула свій телефон до вуха ще сильніше, але це не допомогло.
– Я не зрозуміла.

– Ми знайшли його, - прокричав Гебріел.

– Біллі? Що він каже?

– Не багато. Він мертвий.

Глава 15

Звичайно штормові хмари обрали саме той момент, коли я вийшла з дому, аби вибухнути дощем. Я побігла до джипу Гебріела. Дякувати Богу, джип був із дахом. Дощ почав бити по лобовому склу. Він включив двірники, а я здригнулася від їхнього скрипу.

Під час поїздки, Габріел пояснив, що телефонна компанія відстежила сигнали від мобільного Біллі Ровлінсона до державного парку. Беручи до уваги гектари лісу і пішохідні стежки, це могло зайняти дні, щоб прочесати усю площу. Але як не дивно, Біллі був у місці, яке вони обшукали у першу чергу - ґрунтовій дорозі, що проходить крізь центр парку.

Великі дощові краплини падали на лобове скло. Хвилинною пізніше блискавка осяяла небо, а потім почувся грім у далині. До того часу, як ми

досягли парку, дощ лив так сильно, що було важко побачити щось у вікно. Гебріел повернув прямо до входу на службу дорогу. Він повільно їхав по ґрунтовій дорозі і зупинився позаду одного крейсера. На сидінні водія виднілася тінь людини.

– Там твій батько?
– запитала я.

– Ага. Усі решта зробили свої справи і пішли. Тато обіцяв ще декілька хвилин роздивитися тут. Він зателефонує коронеру і викличе його на місце злочину, після того, як ти закінчиш.

– Ти маєш на увазі ... що Біллі ще у вантажівці?

– Ага, - сказав він і скривився.

Я до тепер ніколи не бачила трупів. І незважаючи на дещо хворобливий характер мого сімейного бізнесу, ідея побачити мертвого бентежила мене. Я проковтнула страх, що зростав в горлі і змусила його угамуватись. Я зосередилась на внутрішній силі. Через кілька глибоких вдихів я випросталася, повна рішучості.

Сірий пікап Біллі перекривав дорогу. Такий рясний дощ міг зашкодити місцю злочину. Мої навички були необхідніші тепер ще більше. Я зробила глибокий вдих, схопила свою парасольку і попрямував в шторм.

Габріел взяв мене за лікоть і повів мене по бруду.

– У нас не так багато, щоб продовжувати. Дощ змив зачіпки і відбитки ніг. Ми навіть не знаємо, чи був інший автомобіль чи ні. Не знайдено знаряддя вбивства. Ніяких ознак боротьби. Після розтину, вони будуть порівнювати кулю із кулею першої жертви. Крім цього ... Його голос стих.

– Я подивлюся, що можу зробити, - сказала я, обережно ступаючи до вантажівки.

Біллі сидів на місці водія. Я не медексперт, але я б сказала, що причиною смерті був кульовий отвір в лобі.

Незважаючи на те, що я ніколи не бачила справжнє мертве тіло, я бачила їх по телебаченню, і на мій подив Біллі саме так виглядав. Як актор, який грав когось мертвого. Тільки я знала, що це реальність. Він не був актором. Він був тим кого я знала майже усе своє життя. Хтось кого я ненавиділа. Були моменти в моєму житті, коли я бажала йому смерті. Але дивлячись на нього тепер, я не була щасливою. Я сумувала. Мені було сумно. Сумно за його батьків. Дідько, навіть сумно через Френкі.

Я обернулася і простягнула свою парасольку Гебріелу, який стояв урочисто позаду мене, спостерігаючи з серйозними очима.

Повільно я обійшла до пасажирської сторони автомобіля і забралася всередину. Зосередитися було важко. Я мав мусила випхати думку, про те що я сиділа поруч з трупом, з моєї голови. Я поклала руки у всі місця, де міг торкатися пасажир: ремінь безпеки, потрісканий шкіряний салон, спідометр. Нічого.

– Я не вірю, що був пасажир, - сказала я з відкривши двері до Гебріела.

Все більше розчаровуючись, я повернулася в сторону водія і досліджувала там, роблячи все можливе, щоб ігнорувати Біллі. Ніщо не показувало, поки я не нахилилася над тілом і поклала руки на кермо, а потім ... промайнуло..