Чтение онлайн

– Де ти?
– спитав він.

– В "Смакоті", обідаю.

– Я підберу тебе назовні через п'ять хвилин.

– Добре, але куди ми їдемо?

– На Беркшир драйв, 26. В дім батьків Біллі Ровлінсона.

– Добре, побачимось через п'ять хвилин.

Уникаючи дивитись Нейту в очі, сказала я:

– Це був Гебріел. Я маю з ним зустрітись.

Нейт кивнув і потягнувся за гаманцем. Я дістала декілька купюр з кишені і поклала їх на стіл.

– Це за мене. Ти платиш наступного разу.

У Нейта був такий вираз на обличчі,

який я не могла зрозуміти.

– Я не збирався вказувати тобі, що робити, - сказав він.
– Ти знаєш, що я піклуюсь про тебе, правда?

– Я знаю. Я завжди відчувала, що в мене два брати замість одного.
– Я поцілувала його в щоку і пішла.

Бетті та Герберт Ровлінсони жили в двоповерховому будинку, на вулиці, де було багато таких же будинків, що різнились лише за кольором та оздобленням газону. Беркшир драйв, мабуть, була милою, коли всі будинки були новими, в 1970, але тепер вона нагадувала епізод "Сімейки Бренді". Будинок Ровлінсонів був пофарбований у цікавий відтінок небесного блакитного, який міг гарно виглядати на банці, але був надто строкатим на дереві.

Гебріел казав, що просив свого батька супроводжувати нас, щоб зробити візит більш офіційним, але той відмовився. Тож, це стало не справою поліції. Двоє шкільних друзів мали прийти до будинку в пошуках Біллі.

Ними повинні були бути ми. Ми б придумали план на місці. Дякувати Богові, Ровлінсони ніколи не приходили до мого будинку за читаннями. Вони ніколи не зустрічали мене і не знали, що я була тією дівчиною, над якою їх син знущався роками. План був таким - я була подругою Біллі.

Гебріел постукав у двері і Бетті Ровлінсон швидко відповіла.

– Доброго дня, пані Ровлінсон. А Біллі часом не вдома?
– спитав Гебріел.

Бетті всміхнулась. Вона, напевно, вважала Гебріела милим молодим хлопцем, хоча він і брехав крізь свої ідеальні зуби.

– Ви його друзі?
– запитала вона.

– Так, - сказала я.
– Але ми не можемо його ніде знайти. Його немає в мотелі.

– Його тут також немає, - сказала вона.
– Але, прошу, проходьте.

Вона повела нас сходами до їдальні. Стіл був завалений білизною. Бетті скинула одяг у кошик.

– Вибачте, я займалась складанням, коли ви прийшли.

– Не варто прибирати заради нас, пані, - сказав Гебріел.
– Ми не хотіли б переривати Вас ось так, але, по правді кажучи, ми трохи занепокоєні.

– Ми були з Біллі минулого тижня, -сказала я.
– Він взяв купу моїх DVD і ми повинні були зустрітись з ним у суботу ввечері, щоб забрати їх. Його не було. І ми не змогли знайти його. Я подумала, що він міг бути хворий або повернувся додому на декілька днів.

– Було б добре, якби було так.
– Бетті сіла за стіл і показала нам робити так само.
– Ми з його батьком також шукаємо його.

– Коли Ви бачили його востаннє?
– запитав Гебріел.

– Він прийшов додому ввечері в суботу, - сказала Бетті і прочистила горло.
– Це було дивно, адже це була середина

ночі. Не пам'ятаю точно о котрій. Я почула шум. Герберт взяв бейсбольну биту і пішов на звук у кімнату Біллі. Він був там, сидів за столом. Виглядав трохи знервованим.

– Він казав чому?
– запитала я.

– Сказав, що сусіди надто шуміли в мотелі, тому він проведе ніч тут. Коли я прокинулась в неділю вранці, його вже не було і я не бачила його відтоді. Ми телефонували йому на мобільний, але постійно потрапляли на голосову пошту. Він зазвичай телефонував нам кожного дня, тому це незвичайно.

Ми з Гебріелем обмінялись поглядами, а тоді він продовжив:

– Що пропало з дому? Велика частина його одягу або щось, що б дало зрозуміти, що він поїхав кудись?

Вона знизала плечима.

– Він взяв вантажівку.

– Сірий пікап?
– сказала я і вона кивнула.

– Ми ще подивимось довкола: на вечірках і тому подібному, може і знайдемо його, - сказав Гебріел.

Бетті нахилилась і погладила його руку.

– Скажи, щоб зателефонував мені негайно, добре?

– Так і зробимо, - сказала я і піднялась.

– Хочеш роздивитись у його кімнаті, чи є там твої DVD?
– запитала вона.
– Я почуваюсь погано через те, що він не повернув їх тобі, хоч і сказав, що поверне.

– Якщо це не дуже Вас потурбує, - сказала я, приховуючи своє хвилювання.

– Зовсім ні, - Бетті піднялась і повела нас униз до холу, в кімнату Біллі. Це була не дуже заставлена кімната, з двохспальним ліжком і столом. Постер з мокрою моделлю в бікіні висів на стіні перед його ліжком, мабуть, вже роками.

– Роздивіться все, - сказала Бетті і пішла з кімнати.

Коли вона зробила декілька кроків до холу, Гебріел прошепотів:

– Давай зробимо це. Я буду дивитись за нею, поки ти... робитимеш те, що ти робиш. Тільки швидко.

Незважаючи на наказ Гебріела, я повільно рухалась по кімнаті. Ліжко Біллі Ровлінсона було останнім місцем, в якому б я хотіла побувати. Він полював за мною у шкільних холах, немов лев з прерій. Не знаю, чи він дійсно ненавидів мене через мої здібності, чи знущався просто тому, що я була легкою здобиччю. Але тепер я була в його спальні, полюючи на нього.

Я відкрила шафу і дала пальцям пройтись по декільком речам, що там висіли. Я спробувала з дверними ручками, подушками, покривалом. Потім перемістилась до столу і дала рукам пройтись по ньому. Нічого. Стара брудна футболка була перекинута через стілець біля столу. Я сіла на стілець, у відчаї тримаючись за спинку. Закрила очі і тримала розум чистим та спокійним.

Інколи це приходи повільно. Інколи - відразу. Інколи - зовсім не приходить. Цього разу першим прийшло те видіння, яке я найменше хотіла бачити. Я побачила, як тіла рухались, стогони задоволення. Видіння було малим, ніби на відстані, і з чорним колом, що оточувало його. А потім я зрозуміла. Я дивилась так, як бачив Біллі. Через дірку в підлозі його номеру.