Чтение онлайн

– Вчора, - сказав він, потираючи сліди моїх нігтів на його руці.

– Лише один день не бачивши його - тут нема про що хвилюватись.

Френкі енергійно захитав головою.

– Щось відбувалось. Коли я бачив його зранку, то він посміхався. Казав, що має великий козир в рукаві. Щось, що може змінити життя. Але коли я зателефонував йому в обід і спитав, що він таке має, то він повністю змінився.

– Як?

– Він був наляканий. А його не так легко злякати. А тепер він зник. Я думаю він втік.

Дідько.

Що він бачив, що злякало настільки, щоб втекти? Хтось погрожував йому? Я подумала про Пері, який також зник і ненавиділа, як ці знаки могли бути пов'язаними.

– Хіба він не повинен був сказати тобі ,куди збирається?
– спитала я.
– Ви ж, немов брати.

– Не знаю. Він не бере телефон. Я не можу його ніде знайти.

– Чому ж ти ведеш себе так непослідовно і тягнеш мене кудись, що поговорити з тобою?

– Я знаю, що кажуть всі в місті, - він перейшов на тоненький голос.
– "У Біллі і Френкі одні мізки на двох".

– І що?

– А те, що той, хто так налякав Біллі, що він втік, міг подумати, що я разом з Біллі в тому, що він скоїв. Я буду ховатись. поки він не повернеться.

– А що як не повернеться?
– спитала я, але громовий вибух заглушив мої слова.

Я підскочила і повернулась. Нічне небо осяяли фіолетові і блакитні кола, що супроводжувались оплесками і постійним "ох" і "ах". Я повинна перейти з Френкі в інше місце, щоб продовжити розмову, якщо ми хочемо чути один одного. Я повернулась.

Френкі вже не було. Я заглянула під пірс, але побачила лише темряву. Я більше не збиралась туди лізти. Тому Френкі втік від мене. Але лише тепер.

Я зателефонувала Гебріелю на мобільний і швидко переповіла йому все. Ми домовились зустрітись завтра. А тепер я хотіла лише спати.

Я проклала свій шлях назад через полчища людей, феєрверк вибухав над головою, і до того часу, коли я повернулася додому грандіозний фінал закінчився, і велика частина натовпу також збиралася додому. Я піднялася на ганок, і зупинилася.

Світло на ганку було вимкнене. Це було дивно. Я ніколи не забувала вмикати ліхтарі, і я була останньою хто йшов з дому. Увесь ганок був окутаний темрявою, він здавався інакшим, страшним. Я наказала собі подорослішати і продовжити йти. Мабуть я відволіклася на Гебріела і саме тому забула увімкнути світло при виході.

Я витягнула ключі і пильно вдивилася в темряву, аби не спіткнутися на сходах. Деревина скрипіла під моїми ногами. А потім я почула щось інше. Стійке, глибоке дихання. Я вдивлялася у тіні вздовж ганку. Особливо в одну тінь на веранді. Я ще більш примружилася, відчайдушно бажаючи більше світла, щоб побачити хто чи що там.

Тінь ворухнулася. Ледь-ледь, але достатньо аби зрозуміти, що там була людина. Простягнувши ключ, наче зброю, я закричала:

– Встань і скажи, що ти хочеш?

– Хаха! Що? Га?

Я посвюди впізнаю це бубоніння.

–

Пері?

– Клер?

Я швидко вставила ключ в замок, відімкнула двері і ввімкнула зовнішнє світло. Загрозлива тінь перетворилась в знайому картинку брата, який сидів.

– Що відбувається?
– спитав він.

– Це я повинна питати в тебе. Я була дуже близькою до того, що виколупати тобі око своїми ключами. Чому ти спиш на ганку?

Він пройшовся руками по волоссю.

– Вибач. Коли я пішов вранці, то не взяв ключів. Нікого не було вдома, тому я приліг, щоб почекати тебе або маму і, мабуть, заснув.

Мій кров'яний тиск піднявся.

– Де ти був весь день і всю ніч? Ти пропустив свої читання. Мама дуже розізлилась.

Пері підібрав фарбу, яка лущилась на ганку.

– Я не хотів, щоб вона чула мої думки. Щоб знала, що я був з Вікі у ніч, коли її вбили.

Я схрестила руки.

– Ти не можеш вічно переховуватись від мами. Вона досить швидко все дізнається. Вона могла вже вихопити це з моїх думок. Хто ж її зна.

– Ти права.
– Він похнюпив голову.
– Мені зараз важко через це. Я відчуваю себе таким... винним.

Моє серце пришвидшилось.

– Через що?

– Через смерть Вікі. Якби я не залишив її саму, то, можливо, міг би її врятувати.

Вина того, хто вижив - подумала я.

– Або і тебе би вбили - я постаралась бути вдумливою і сказати те, що правильно, в той же час всередині думаючи про те, чи правду він каже. Не могла повірити, що думаю таке про свого брата.

Я подивилась на місяць, який яскраво осяював ганок. Тоді ідея і сформувалась. Підскочив адреналін і моя енергія повернулась

Пері повільно встав.

– У всякому разі, вибач, що налякав. Я піднімаюсь нагору поспати.

– Чекай, - сказала я, хапаючи його руку.
– Ти можеш загладити провину.

– Як?

– Ходімо зі мною в "Королівський двір", в кімнату Вікторії, спробуй з нею зв'язатись.

Він зблід.

– Вона може сказати тобі, хто її вбив і тоді це жахіття скінчиться.

Пері погодився примусово піти зі мною. Ми дістались "Королівського двору" незадовго до опівночі.

– До речі, - спитав Пері, керуючи авто, - як ти плануєш потрапити в її кімнату?

Я посміхнулась.

– В мене є свої способи.

Він підрулив до головної будівлі. Я сказала Пері почекати мене в авто. Надіялась, що моторошний чоловік був все ще за своїм столом. Він там був і впізнав мене, коли я зайшла, а дзвіночок продзвенів із закриттям дверей.

– Що я можу зробити для Вас?
– спитав він нервово.

Мої сподівання були на те, що він вирішить, що я з копами, адже бачив мене на місці злочину з Гебріелем. Якщо так і буде, то все виявиться простішим, ніж я думала. Мені навіть не доведеться стріляти очима або відкидати волосся.