Чтение онлайн

– Який подарунок?
– запитала я.

Він подивився додолу, на пісок, і розкидав його навколо своїми лоферами (прим. пер. лофери - (у перекладі з англ. «Loafer» — нероба) — це чоловічі або жіночі туфлі без застібок або шнурівки з довгим язичком, круглим носком і перемичкою (або пензликом) на підйомі стопи)

– Стівен, - рішуче сказала я, в моїй найкращій імітації його матері.

– В передвиборчій компанії мого батька був хлопець. Його завданням було крутитися навколо Гаррі Спеллмена в надії, що він облажається, і ми могли б засняти це на відео.

Я

роззявила рота.

– Серйозно? Це гидко.

– Це політика, Клер. Все це справедливо і все таке. Крім того, це була ідея мого батька, а не моя.
– Стівен почухав шию.
– У всякому разі, наш хлопець слідував за Гаррі і Джастіном до ювелірного магазина. Джастін взяв каблучку для заручин. Ту, що зроблена на замовлення. Він сам розробив дизайн.

Раптом мені стало важко дихати. Я хотіла, щоб пісок поглинув мене, але не могла навіть зігнути коліна. Це так було схоже на Джастіна - самому спроектувати каблучку. Вона, напевно, була в його кишені, коли він зайшов і я потягнула його за піджак. Якби я цього не зробила... якби не дізналась про Тіфані... я би стрибала до неба лише від думки про каблучку. Це б стало однією з найбільш щасливих митей мого життя. Я б зараз носила її.

– Мабуть, мені не варто було нічого казати, - сказав Стівен з тривогою в очах.

– Все нормально, - збрехала я.
– Це все в минулому. Зі мною все добре.

Він позадкував, напевно наляканий, що я збираюсь заплакати.

– Я піду назад до батьків, поки феєрверк не почався. Я знову вибачаюсь за мою поведінку вчора.

Я кивнула і помахала йому, рада знову лишитись сама, щоб хоча б віддихатись.

– Це що година милосердя?
– налетів на мене Гебріел.
– Кожного разу, коли я знаходжу тебе, ти розмовляєш з різними хлопцями. Може попрацюєш? Може замість фліртування з кожним тут ти пошукаєш тих хлопців, заради яких ми тут?

Моя голова повернулась до нього, а в очах, вочевидь, з'явилось що таке, що він зробив крок назад.

– З тобою все добре?
– спитав він.

– Це залежить не від мене. Закінчив зі своєю поблажливою доганою?
– До того, як він зміг відповісти, я продовжила, показуючи на нього пальцем.
– Спеціально для тебе - я говорила зі всіма, питаючи чи вони не бачили Біллі чи Френкі. Я подумала, що багато очей нам знадобляться. Я не зупинялась, щоб побалакати про погоду.

Він підняв руки, захищаючись.

– Вибач! Вибач. Охолонь.

Я відвернулась і моя злість згасла так само швидко, як і загорілась, замість неї знову лишився сум.

Гебріел повільно підійшов до мене і м'яко поклав руку на плече.

– Щось сталось. Що?

– Це особисте, - прошепотіла я і скинула його руку, незважаючи, що якійсь маленькій частині мене це сподобалось.

Він почекав декілька хвилин.

– Я не думаю, що цих хлопців треба шукати тут. Між нами двома - ми повністю оглянули весь пляж. Я закінчую з ніччю і почну все з новими силами зранку. Вони повинні з'явитись.

Я погодилась, попрощалась і дивилась, як Гебріел йде. Але навіть такий хороший знак не покращив мені настрою.

Я могла лише думати про обличчя Джастіна, коли він заходив тієї ночі. Він був такий радий мене бачити, з дурною посмішкою і сюрпризом в кишені. І мій дар зруйнував все.

На мить я подумала, а чи не було б краще, якби я не дізналась про його зраду. Це була п'яна помилка. Він жалкував про неї. Цього б не сталось знову. Якби я була звичайною дівчиною, а не екстрасенсорною потворою, я б не отримала видіння. Я б прийняла його каблучку. Ми б все ще були разом. Я була би щасливою. Ні, я просто обманювала себе.

Саме Джастін був винними. Він - зрадник. Якби я не дізналась екстрасенсорно, то Тіфані неодмінно сказала б мені, виплюнувши просто в обличчя. Нічого б не змінилось. Я б все ще була одна і зла.

Я почала прямувати додому, дотримуючись тіней на набережній, сподіваючись, що ніхто більше мене не перепинить, щоб поговорити. Мене дістали розмови, дістали думки. Я просто хотіла спати.

І саме тоді рука схопила мене за шию і потягнула під пірс.

Глава 11

Я вчепилась у волохату руку, навколо моєї шиї і зарилась підборами в пісок, але він був сильнішим за мене і все ще міг тягнути мене в темряву. Я хотіла вдарити його між ніг, але не змогла підняти так високо ногу назад, тож просто розмахувала нею. Я перестала відтягувати його руку від шиї і двома ліктями дала йому в живіт. Він охнув і відпустив мене.

– Чекай, - сказав він, до того, як я змогла втекти.
– Я не збивався кривдити тебе.

Незважаючи на темряву, що оточувала нас, я впізнала цей носовий голос.

– Френкі?

– Це вже вдруге за тиждень, коли твій лікоть врізається в мій живіт. Господи, Клер, я не збирався тебе лякати.

– Чому ж тоді кинувся на мене?

– Я не зробив тобі боляче! Це моя рука кривава від твоїх нігтів.

Я виштовхнула з-під пірсу, щоб могла бачити. Він був неголений, а волосся його розпатлане. Очі постійно оглядались довкола.

– Що відбувається?
– вимогливо сказала я.

Моє дихання повернулось до норми, але серце все ще калаталось. Френкі метнувся назад в тінь, достатньо, щоб бути схованим.

– Я чув, що ти шукала мене. Я маю поговорити з тобою, але не хочу, щоб мене бачили.

– Ти - ідіот. Тобі повезло, що в мене немає нічого важкого в руках.

– Я сказав вибач!
– його голос тремтів.
– Чому ти шукаєш мене?

– Я шукаю Біллі.

Він зробив паузу.

– Я теж.

– Ти не знаєш де він?

– Ні. Я ніде не можу знайти його, тому хвилююсь.

– Коли ти востаннє бачив його?
– спитала я.

Не можу повірити, але я стояла біля Френкі і говорила з ним про Біллі, ніби хтось з них був моїм другом. Якби Біллі не був ключем до справи, мене б не турбувало, де він був. А Френкі говорив зі мною, ніби я вперше стала для нього людиною, а не безсовісно знущався, як завжди. Але лише тому, що я була потрібна йому. Він думав, що я можу допомогти.