Чтение онлайн

– Це дуже погано, - сказала я мляво.

Він кивнув, знову жуючи.

– Але ми дізнались, хто був у кімнаті над жертвою. Колись чула про хлопця на ім'я Вільям Ровлінсон?

– Біллі?

Чому я не здивувалась? Я поклала свою виделку. Я не думала про Біллі з того моменту, як ми зустрілись біля магазину, але саме ім'я цього придурка позбавляло мене апетиту.

Гебріел кивнув.

– Я вирішив, що ти знаєш його. Менеджер мотелю сказав, що він місцевий і забіяка.

– Біллі і його кращий

друг - ідіоти. Я здивована, що вони змогли закінчити школу цього року. Що ще сказав менеджер про нього?

– Він зняв цю кімнату на ціле літо і нещодавно почав працювати як робочий персонал в мотелі.

– Рада чути, що він хоча б не паразитує на своїх батьках. Думала він буде жити вдома до сорока років.

– Ти його не любиш.

Я знов побовтала соломинкою.

– Давай не будемо про це. Я не шокована тим, що він продірявив підлогу, щоб дивитись за тим, що відбувається в ліжку знизу.

– Ти думаєш він тому зробив цю дірку?

– Він - збоченець. Навіщо тоді ще?
– Я зробила паузу.
– Чекай, ти підозрюєш його?

– А ти не думаєш, що він може вбити когось?

Я задумалась на мить. Я знала цього хлопця ще з дитячого садку. Я його ненавиділа, але все ж таки.

– Не знаю. Він звісно забіяка. Але вбивство? Думаю, все може бути.

А тоді я зрозуміла, що якщо поліція затримала Біллі, а Біллі міг бачити Пері в мотелі тієї ночі... і міг розказати це копам.

– Що він сказав про дірку, коли ви затримали його? Він був в кімнаті тієї ночі? Він бачив когось там з жертвою?
– нервово спитала я.

Темні очі Гебріела вивчали моє обличчя.

– Є щось, чого ти не кажеш мені?

– Звичайно ні.

Я поклала руки на стегна.

Гебріел дивився на мене ще мить.

– Поліція була б рада запитати в Біллі ці питання, але, на жаль, ніхто не може знайти його. Менеджер мотелю не бачив його від суботнього ранку, коли він працював над несправною вентиляцією.

– А вбивство сталось ввечері в суботу. То його ніхто не бачив відтоді?

– Поліція питала в мотелі і його батьків вдома. Ніхто не бачив його.

– Знайдіть хлопця на ім'я Френкі Крідон і ви знайдете Біллі. В них одні мізки на двох. Вони не можуть жити один без одного.

Гебріел засунув руку в кишеню і вийняв звідти складений папірець.

– А що на рахунок цього сьогодні?

Він підсунув його через стіл і я розгорнула. Це був флайєр про феєрверки сьогодні.

30-тий Істпортський фестиваль феєрверків на міському пляжі! Ніч музичних розваг, ігор, їжі, феєрверків та святкування.

– Ти хотіла б піти?
– спитав Гебріел.

– Більшість місцевих годять туди кожного року.

– То є шанс, що ці двоє будуть там?

Я знизала плечима.

– Є.

– Давай підемо туди.

Я засумнівалась.

–

Разом?

– Якісь проблеми з цим?

Він потеплів у відношенні до мене? Може він змінював власну думку, повертаючись до першого враження? Або просто потребував, щоб я впізнала Френкі. Так, мабуть останнє, Клер. Перевір своє его.

Я всміхнулась.

– Ніяких проблем. Давай зустрінемось в мене вдома. Ми можемо піти звідти.

Коли Гебріел знову занурився у свою їжу, я нишком перевірила власний телефон. Ніякої відповіді від Пері. Де він міг бути? Він ніколи не відлинював від роботи, від домашнього заробітку.

Ще одне пояснення з'явилось в моєму мозку. Я похитала головою. Він би не втік. Нізащо. Лише з почуття провини.

За п'ять хвилин до зустрічі я стояла у бюстгальтері та трусиках. Три версії одягу були розкиданими по спальні. Я відкинула чорний топ і шорти-хакі як занадто простий варіант. Кинула світлий сарафан на ліжко - не підходить. Відкинула тісну мінісукню - розпусно. Що, до біса, я робила? Я перепробувала купу вбрання? Я намагалась вразити хлопця, який вважав мене скаженою білкою?

Я зітхнула і взяла сарафан. Мені не можна носити червоне, але блідий рожевий таки йде до мого волосся. Він був не дуже красивим, але зручним. Я працювала сьогодні, а не чіпляла хлопців. Особливо нікого конкретного.

Дякувати Богу, Гебріел запізнився на п'ять хвилин, і до того часу, як він постукав у двері я закінчила з помадою і всунула ноги у сандалі. Я відкрила двері.

– Надіюсь я не змусив тебе чекати...
– його голос стих, коли він відверто розглядав мене.

– Що?
– Спитала я, поклавши руку на стегно.

Він блиснув диявольською посмішкою.

– Маленька рожева сукня. Ти виглядаєш мило.

Що мені здавалось огидним, для нього було милим. Цікаво, що б він сказав про тісні сукні. Мої очі також оглянули його. Він вдягнув джинси і сорочку Yankees. Він не виділявся на фоні місцевих, але змушена визнати, він сміховинно добре підібрав сорочку. Його коротке темне волосся було вологим, ніби він щойно прийняв душ. Я відчула, що моє обличчя зашарілось, тому відвернулась.

– Заходь.

Він зупинився і роздивився фойє.

– Я був тут лише хвилинку, коли ми прийшли за Джоні. В мене не було часу оцінити це місце.
– Він зробив паузу.
– Не те, на що я очікував.

– А чого ти чекав? Що ляльки вуду будуть звисати з стелі?

Він посміхнувся.

– Мабуть, одна маленька для мене.

– Вона схована під моїм ліжком.

Він м'яко засміявся і пішов до великого переднього вікна.

– Мабуть добре жити так близько до набережної та пляжу.

– Зазвичай так. Хоча ночі, подібні до цієї, можуть бути голосними. Тисячі людей якраз перед твоїм двором.