Чтение онлайн

Матей важко сів у крісло. Схрестив руки на грудях, відвів очі.

— Друже, я покінчу з цим і повернуся. Вважай, що від'їжджаю на короткі гастролі. Повернуся. Обіцяю тобі, — Торн нерішуче взяв зі столу свій хрономат.

— Забирайся… — глухо вимовив Матей, — і хай тобі нарешті пощастить.

Торн таки знайшов його. Темпорального грабіжника, що обікрав Марту.

Від дня, коли стався той напад «поштаря», їм так і не вдалося оформити державну допомогу, хоча порогів оббили достатньо. Ситуація ускладнювалася тим фактом, що Торн скористався для порятунку дружини неліцензійним дівайсом, купленим

на чорному ринку, до того ж відмовився його віддати, збрехавши, що загубив. Чиновникам було байдуже, що тільки так він міг уберегти Марту від наглої смерті. За законом, він вважався неблагонадійним і був обмежений у правах на темпоральну допомогу. Торн зациклився на банальній помсті.

Марта описувала грабіжника туманно. Упевнена була лише в тому, що він був рудоволосий і мав велику родимку на мочці правого вуха. Таємно від дружини Торн провів власне розслідування. Бариги пам'ятали рудого «поштаря», що кілька разів зливав їм біотайм. Вони так і назвали його — Поштамт.

Тепер той Поштамт переїхав до іншого міста, де вже не гасав на моторолері, а відкрив на свій «чорний» стартовий капітал невеличкий «білий» бізнес — продавав якісь шпалери чи жалюзі. Торн навіть дізнався, що жінка від Поштамта пішла, забравши доньку.

Торн уже кілька днів стежив за ним. То була тиха вулиця на околиці. По обіді Поштамт вертався додому на джипі кольору стиглої вишні і вже не виходив за межі свого щільного паркана. І його низький сірий особняк з товстими стінами, і той масивний височенний паркан ніби слугували обороною від минулого. Скупе й самотнє життя колишнього викрадача біотайму.

«Кається він чи ні?» — думав Торн, підходячи до паркана. Він поторсав міцно заперті ворота. Залізти у двір не було змоги. А вишневий джип ось-ось мав з’явитися на краю вулиці. Місце здавалося Торнові затишним; суха позолота дерев безшумно спадала додолу. І від думки, що цей бандит знайшов собі житейський спокій, Торнова лють закипіла.

«Гастролі — то гастролі», — сказав він собі, зачувши недалекий шум мотора. Торн розпластався на тротуарі прямо перед ворітьми, неприродно викрутив ноги, вивернув шию. Одну руку відкинув у бік, іншу запустив у внутрішню кишеню куртки, наче тримався за рану. Шипіння шин стихло за кілька метрів. Клацнули дверцята. Над Торном нависла постать. Тоді він розплющив одне око, зиркнув на рудий їжак волосся і побачив родимку на вусі.

— Приймай пошту, нечисть! — викрикнув Поштамтові просто в лице, натискаючи на стартер хрономата.

Торн зіпхнув із себе обважніле старе тіло й підвівся. Рудий скальп Поштамта обсипався, очі запали, а рот по-риб'ячому плямкав. Із горла почувся астматичний хрип. Рука лежачого потяглася кудись до машини.

— Тату! — почувся пронизливий дитячий крик.

Із джипа вискочила дівчинка років шести. Дочка.

Ось до кого він тягне руку, ось із ким хоче говорити в останні хвилини, збагнув Торн. Ну, чому він узяв її з собою саме в цей день?

— Твій тато хоче сказати, що робив погані речі, але завжди любив тебе, — сказав Торн змертвілим голосом.

— Злий дядьку, ти — брехун! Мій тато — добрий! На вихідні він поведе мене в дельфінарій! Що ти з ним зробив?!!

Вона не наважувалася підступати ближче і кричала, тримаючись за дверцята джипа, як за щит.

«Варто мені зараз утекти, — подумав Торн, — і ця мала душа більше ніколи не матиме спокою. Вона навіки отруїться помстою, як і я в останні роки, і вир нещасть

лише розширюватиме амплітуду, засмоктуючи в себе нові й нові долі».

Торн перевів хрономат у режим інжектора і вклав його в руку Поштамта, зморшкувату, поплямлену ластовинням.

— Твій час — тут. Зумієш собі допомогти?

Поштамт ледь-ледь кивнув, і з його набряклих очей бризнули сльози.

«Кається. Все-таки він кається», — думав Торн, бредучи геть від того місця. Куртка без хрономата в кишені стала незвично легкою.

Світало. Їх було четверо у глибокому басейні, що автоматично поповнювався морською водою. Вони спали під поверхнею води, опустивши розслаблені хвостові плавники. У кожного з них під час сну півкулі двокілограмового мозку працювали поперемінно, забезпечуючи роботу дихального рефлексу: кожні 5-10 хвилин після легкого руху плавників спина випиналася з води, щоб отвір дихала зробив блискавичний видих і вдих.

Слабачок спав менш чутливо, ніж інші троє, іноді на якусь хвилину він навіть засинав обома півкулями, тому вкладався на мілкішій частині басейну — боявся захлинутися уві сні. Він давно вже відкрив, що людського в ньому було більше, ніж в інших експериментальних екземплярах. Зовні, як і всі вони, він був дельфіно-людиною, мав симпатичне пляшкоподібне рило простої афаліни з 88 зубами, мав довжину понад три метри і міг без жодного страху таранити й шматувати тигрову акулу. Відрізнявся лише білизною шкіри — був альбіносом. Однак мислив він дещо інакше, ніж ця весела трійця, що була йому сім'єю. Людська матриця його психіки втілилася передовсім у песимізмі й підозріливому ставленні до людей, а надто тих, що носили погони. Він також був позбавлений інфантильної азартності афалін — хронічно відставав у запливах на швидкість, програвав у витривалості й спритності виконання завдань. Навіть прицільний струмінь води з рота не міг пустити так далеко, як решта. Власне, за це й отримав своє поблажливе прізвисько від братів по крові.

Море сердито шурувало берег коло секретної військово-морської бази. Чайки верещали. Холодне сонце болгаркою різало сизу поверхню води, майже не відриваючись від неї. Слабачок завчасу прокинувся, сперся на хвостовий плавник і виткнув свій зубатий рострум із води. Ранішня феєрія світу не тішила його. Він узагалі дивувався хронічній веселості решти групи — зараз після сигналу будильника прокинуться і почнуть крякати, кривляючи людську мову, потім похапають рукавиці для підводного боксу і нумо гамселити одне одного, реготатимуть під ударами, лупитимуть хвостами по воді.

А найбільше його дивувало, з яким безмежним оптимізмом вони йшли на співпрацю з військовими, які їх і створили. Грайливі рибки, — думав про них Слабачок. Він любив їх і заздрив їм. Заздрив — бо вони, як справжні дельфіни, використовували свій інтелект і фізичну силу для радості, а не для пошуку потенційних проблем. Він же мучився інтуїтивним очікуванням катастроф, чекав ударів із майбутнього. Вони успадкували від китових вроджену впевненість у правильності Божого світу — і жодні людські гени не похитнули її. Він же, як і homo sapience, був заражений жадобою змін, ніколи не був задоволений усталеністю природи речей. Він ідеально володів мовою дельфінів — як у звуковому, так і в ультразвуковому діапазонах. Але психологічно був радше людиною. Тому й не довіряв людям. Лише по-рабському корився їм.