Xронос
Шрифт:
Відвідувачі юрмилися коло потужних кліток, наступаючи одне одному на мозолі. Подекуди вибухала брутальна лайка. Тхнуло блювотою. Мати розгублено терлася об спини людей, що загородили всі підступи до першого вольєра. Нетерплячий Данко вирвав свою тоненьку руку з її долоні і протиснувся в щілину між чоловічими торсами — він знав, що в дорослих дядьків плечі переважно ширші, ніж зад, тому на рівні пояса між ними можна просочитися.
— Данку, будь коло мене! — гукнула мати, але він уже не чув.
Данко пройшов увесь лабіринт із людських тіл і опинився перед потужним товстим склом, за яким мерехтіла зелень і хлюпала вода. «Жа-бо-пі-тек» —
Народ приголомшено охав, штовхався й нервував. Кілька дам блювали під враженням від побаченого, але відходити від видовища не збиралися. Данко, затиснутий, наче в консервній банці, не бачив нічогісінько, крім якоїсь розрослої на всі боки папороті, що здіймалася вище його голови. Нарешті втрутилася охорона й попросила тих, хто вже давно стоїть, поступитися місцем новим глядачам.
— Ось де ти, паскуднику, — гримнула мати, піднявши його на руки.
І тоді Данко побачив жабопітека. На великому камені, що служив підвищенням, сиділа почвара розміром з великого пса. Її шкіра в різних місцях мала різні відтінки — від брунатного до зеленого. На голові стирчали величезні бородавки, кожна з яких поросла жорсткою темною щетиною зі срібними нитками сивин. Така сама щетина вкривала черево. Вибалушені жовті очі незмигно дивилися у натовп. Ніс нагадував людський, але був добряче гіпертрофований і не мав ніздрів. Ноги гібрид по-жаб'ячому підібгав під себе. Пальці рук із плямистими перетинками були озброєні рудиментарними людськими нігтями, довгими й закрученими по спіралі. Довершував портрет гібрида величезний червоний язик, що слизьким черв'яком звисав з безрозмірного рота і ледь-ледь ворушився, щоб зігнати із себе мух. Вираз морди жабопітека поєднував у собі фундаментальну тупість і абсурд житейських марнот. Мати Данка виблювала в спеціальний гігієнічний пакет, який видавали у комплекті з квитком.
Наступним пунктом екскурсії був слонопітек. Наближаючись до його вольєра, Данко почув сміх. Деякі глядачі реготали до сліз, викрикували непристойності. Коли Данко з матір'ю дісталися клітки, то й самі почали посміюватися. Слонопітек був блідо-сірий і зморщений, мав справжні слонячі вуха, але припасовані вони були до незугарної й непропорційно дрібної фігурки гуманоїда. Лисий хвостик звисав у нього між сідниць. Замість пальців кінцівки завершувалися роговими наростами. Безвольний куций хоботок сіпався, видаючи нездорове сопіння. Гібрида мучила клаустрофобія, викликана тіснотою власного тіла. Час від часу він шарудів лопухами вух, прикриваючи ними поникле «личко». Йому соромно за весь світ, — здогадався Данко і перестав сміятися.
Навколо слонопітека були розкидані різні овочі — одні вже догнивали, інші здавалися свіжими, однак ні на ті, ні на інші він не звертав уваги. Анорексія, — збагнула мати Данка і теж перестала сміятися. У своєму людському житті слонопітек був жінкою.
Данкова мати завагалася, чи варто продовжувати огляд виставки — надто несамовите й потойбічне враження складалося від неї. На черзі був страусопітек, що його анонсували як найагресивнішого серед гібридів, а потім — свинопітек, визнаний найгармонійнішим поєднанням людського й тваринного начал, і нарешті бізонопітек, відомий своєю титанічною, але спокійною силою.
— Чого стоїш? Тобі що, нецікаво? — смикнув матір за руку Данко.
Вони наблизилися до клітки, з якої долинав брязкіт ланцюгів і пронизливий хрипкуватий вереск. Страусопітек
— Артур! О Боже, — прикрила вона рота рукою.
— Що, мамо? — спитав Данко.
— Це твій тато! — закричала вона, натягуючи пальцями, мов струни, жмути своїх кучерів.
Юрба глядачів затихла й повернулася до неї. Мати сіла просто на посиgану гравієм доріжку.
— Лайза — це я! — змахнула сльозу. — У нього на стегні… Він зробив це дурне тату за три дні до нашого розлучення. Ох і бив же мене, наркоман проклятий! Ні за що. Виносив із хати останнє… А він сам такий вразливий. І такий жорстокий! Я не могла з ним. Я не могла! А через два роки мені сказали, що він помер від передозування… І я… Я була рада в це повірити.
Данко зірвався, як вітер, і кудись побіг, утікаючи від новини, яка кліщем засіла в голові. Лайза підвелася, наблизилася до клітки. Взялася руками за ґрати. Страусопітек мовчав, жалібно дивлячись на неї.
— Бідний, якби я знала, що з тобою зроблять… Я б терпіла тебе… Я б тебе вилікувала, — затрясла вона прутами клітки.
— Пані, відійдіть. Екземпляр небезпечний, — пролунав у неї за спиною голос екскурсовода.
— Випускайте його. Я його забираю!
— Вибачте, це державна власність.
— Це мій колишній чоловік. У нього ж зараз ломка, він — наркоман!
— Це не ваш чоловік. Це страусопітек пріапічний, отриманий унаслідок темпоральної гібридизації. Це рідкісний екземпляр. Щоб ви знали: після схрещування зі страусоподібними виживає одна з десяти одиниць людського матеріалу. Для порівняння — брак серед новоспечених свинопітеків становить лише тринадцять відсотків.
Лайза врізала ляпаса екскурсоводові, потім кинулася товкти його обцасами, але тому на допомогу прийшли двоє охоронців. Вона забилася в їхніх чіпких руках, як муха в павутинні. Страусопітек і собі почав люто бити крильми, його кайдани задзвеніли на весь павільйон.
Лайзу потягли до виходу, виштовхали з павільйону. Вона повільно пройшла повз старий вольєр із говіркими мавпами, які вже нікого не цікавили; проминула лінивих левів, худющих ведмедів та анемічних лам, стареньку корову ватусі з усе ще пишними рогами; минула апатичного кенгуру, депресивного бегемота, підтоптаного носорога й астенічну жирафу; минула шизоїдних зебр і параноїдальних сайгаків, ветхих орлів і смердючих дикобразів. Жодного відвідувача коло всіх цих архаїчних експонатів не було.
Вона зупинилася біля верблюда, чия неквапна жувальна йога завжди діяла на неї заспокійливо. Той дещо зверхньо оглянув Лайзу, а потім відвів очі вбік, не припиняючи жувати. Шерсть із його горбів облітала, як пух кульбаби.