Чтение онлайн

— З державного резерву нема відповіді.

— Може, проблема в пошті?

— Я з'ясовував на пошті. З Держрезерву для мене повідомлень не надходило. Ця відповідь мала прийти ще рік тому! За цей час у мене третя стадія перейшла в четверту!

— Не кричіть.

— Я не кричу.

— Ну й не кричіть… Заповніть форму номер два.

— Уже заповнював.

— І що?

— Безрезультатно.

— Адресу не міняли?

— Ні.

— А індивідуальний податковий індекс?

— Ні.

— Соціальне страхування

в нормі?

— Абсолютно.

— Ви вчасно платите за комунальні послуги?

— Щомісяця до десятого числа.

— До кримінальної відповідальності не притягалися?

— Ні.

— Що ж, заповніть форму номер три.

— Заповнював і цю, — криво посміхнувся відвідувач.

Жінка в сірому випила води з кришталевого графина. Зміряла чоловіка поглядом. Почала грюкати шухлядами, то відкриваючи, то закриваючи їх, зухвало позираючи на нього. Її губи розійшлися, хижо оголивши нові досконалі зуби.

— Я вам особисто клав туди… Це було рік тому, я вас пам'ятаю, — процідив відвідувач.

— А я вас чомусь ні. Я пам'ятаю всіх, хто… — засичала у відповідь розчаровано.

— Я змінився в гірший бік, як ви розумієте. А ви, я бачу, навпаки. Ви були старші, ніж зараз, років на десять, з поганими зубами. Але то були ви. Я точно пам'ятаю.

Жінка в сірому на мить перемінилася в лиці, але впоралася з мімікою. Чоловік стояв перед її столом, неприємно нависаючи над нею.

— Як ви смієте таким тоном говорити з державним службовцем!

— Для себе ви знайшли кілька років, щоб морду підправити, хоча, б'юсь об заклад, ви — повністю здорові.

— Моє здоров'я — не ваша справа!

— А моє здоров'я — чия справа? Хіба Державний резерв не покликаний обслуговувати таких, як я?

— Це збій у системі. Я розберуся. Приходьте через півроку.

— Ні. Через півроку я вже не вставатиму з ліжка. На це ви й розраховуєте.

— Добре, — заметалася жінка в сірому, — у нас є нова форма якраз для таких випадків, як ваш. Форма номер чотири.

— Запхайте її собі в зад, — статечно мовив відвідувач.

— Я кличу охорону. І зараз вас викинуть звідси за хамство на адресу державного службовця, — піднялася вона.

— Нікого ви не покличете. Сядьте. Ви обікрали мене двічі. Першого разу — коли я переказав гроші на даний вами підозрілий рахунок. Удруге — коли клав хабара вам у шухляду. Ви — шакал у спідниці, а не державний службовець!

— Спробуйте довести це в суді, — сіла жінка в сірому.

— Навіть не намагатимусь. Уся ця держава — один великий злочин. Кому, як не вам, знати це.

— Що ви хочете?!!

— Трохи часу, який мені належить за законом.

— Послухайте. Це можна вирішити… — дипломатично пойорзала вона.

— Я теж так думаю. Інакше ногою б не ступив у цю вашу клоунську гримерку.

— Ми можемо скласти запит. У мене є зв'язки… — напівпошепки додала вона.

— Для чого все це псування паперу? Ви ж доросла людина!

Скільки вам насправді — сорок п'ять, п'ятдесят?

— У жінки таке не питають.

— Та покиньте ви ці манси. Ми ж обоє знаємо, як тепер звучить це запитання. У ньому нічого образливого вже нема.

Жінка в сірому опустила очі. Стисла кулаки, ніби на щось наважилась.

— Чекайте тут, я зараз прийду.

Вона спробувала обійти стіл, але чоловік охрестив її своїм важким ціпком по плечах. Вона втратила рівновагу, впала на коліна. Але так і не піднялася — їй в обличчя дивилося дуло хрономата.

— Як ви… Як ви сюди пронесли це? — спитала нажахано.

— Підкупив охорону. А ви думали, що тільки ви берете на лапу в цих стінах?

— Послухайте… У мене новий чоловік. Мені не можна втрачати лице…

— О, ця втрата піде на користь вашим стосункам. Ви носили чуже лице, а між близькими людьми не повинно бути секретів. До того ж це момент істини. Любить — не любить — любить — не любить… Я заберу тільки те, що ви привласнили — мої десять років. Мені чужого не треба.

Коли неприємна процедура часообміну завершилася, він відклав свій ціпок убік і допоміг їй сісти в крісло. Розправив свої плечі, бадьоро глянув за вікно. Одяг, що хвилину тому ще висів на ньому мішком, тепер сів ідеально. Тим часом вона судомно обмацувала своє обличчя, боячись глянути на себе в дзеркальну поверхню столу.

— А вам пасують ці сиві вусики. Пікантно, — зауважив він.

— Ідіть. Прошу вас. Ідіть.

— Моя вам порада — покиньте цю роботу.

— Мені не треба ваших порад.

— О’кей. Привіт новому чоловікові. Ціпок дарую вам на пам'ять.

Серце семирічного Данко забилося з подвійною силою, коли вони з матір'ю, вистоявши годинну чергу до квиткової каси, нарешті прорвалися у великий новий павільйон, нашвидкуруч збудований прямо посеред старого зоопарку. Виставка темпоральних міжвидових гібридів цього травня спричинила грандіозний ажіотаж у місті. Тому щойно мати отримала платню, вони вирушили сюди по враження. Квитки обійшлися недешево.

У рекламному буклеті було сказано, що темпоральні гібриди створено шляхом уведення в людське тіло біологічного часу тварин. Появі життєздатних екземплярів передувала довга й терниста робота темпоральних генетиків. Так, початкові експерименти з упорскуванням людського біочасу тваринам виявилися невдалими — структура наших темпогенів занадто складна для адаптації у тваринному організмі. Тому довелося піти від супротивного — модифікувати людей темпогенами братів наших менших. Крім того, як показали досліди, для схрещування з людським матеріалом надавалися далеко не всі види тварин. У буклеті також було зазначено, що експоновані екземпляри погодилися на гібридизацію добровільно й отримують належний догляд.