Чтение онлайн

— Зупиняй, приїхали, — скомандував Сноб, облизнувши свої товсті губи.

— Але вхід у клуб далі, — здивувався водій, кивнувши на неонову вивіску з написом «Темповулятор», що вульгарно мерехтіла за завісами дощу.

— Знаєш, за що мене прозвали Снобом?

— Ні.

— Я ніколи на входжу через загальний вхід. Я не свічу таблом. У мене свій вхід і свій вихід. Доганяєш?

— Вас чекати?

— Ні. Сам доберусь. Гроші треба?

— За вас уже заплачено.

Сноб із особливою люттю грюкнув дверцятами. Він начепив недоречні чорні окуляри,

які тут же забризкало дощем. Задер плащ аж на голову, завернув за ріг. Дістав пластикову корпоративну картку, приставив до непримітних дверей у стіні. Почувся писк. Він наліг на двері, протиснувся досередини, зняв окуляри. Очі ще не встигли звикнути до темряви, як його вхопили чиїсь тонкі анонімні руки і поволокли далі, в глибину цієї темної й вологої клубної кишки. Він охоче віддався течії спокуси.

Нарешті Сноб опинився на світлі, перед стійкою адміністратора. Знайома синьоволоса кобра посміхнулася йому суто механічним зусиллям лицевих м'язів.

— Рада тебе бачити. Щось сталося?

— Нічого, — відрубав Сноб.

— Твоя кімната номер дев'ять.

— Пришли мені Pi.

— Pi сьогодні вихідна.

— Як вихідна? — застопорило Сноба.

— Просто вихідна. А що тут дивного? — надулася кобра.

— Нічого…

— Та що з тобою?

— Все окей! — рявкнув Сноб.

— Не схоже на те… Я пришлю тобі Лі — це новенька, клієнти її хвалять.

— Тільки мутантів не треба.

— У нас усі натурали. Гібридів не тримаємо.

— Ну валяй, — відмахнувся Сноб і різко повернувся, щоб іти до номера, але раптом завмер.

Він прагнув виговоритися комусь геть чужому. Адміністраторка «Темповулятора» підходила на роль такого стороннього вуха. Так і стоячи спиною до неї, Сноб проказав буденним тоном:

— Я вчора розбив депутатську машину. Задавив кур’єра піцерії. Старий мене відмазав, але забрав права на цілий місяць.

— Упс… Все налагодиться. Ми гарантуємо тобі якісний антистрес, — гукнула йому навздогін кобра, та він уже не слухав.

Сноб увійшов у простору кімнату без вікон, оббиту пурпуровим пір'ям та обвішану якоюсь естетично знеціненою мішурою минулих століть. Зняв одяг, невдоволено ущипнув себе за складку на животі, повалився на розкішний масажний матрац.

Лі увійшла і відразу заскочила на нього верхи, побачивши, що він лежить на матраці роздягнутий. Сноб роздратовано зігнав її.

— Це потім, потім. Темпони мене спочатку.

— Усім клієнтам так подобається, — закопилила губку хроногейша.

— Я не такий, як усі, затям собі.

Сноб трохи роздивився її. Лі була навіть гарніша за Рі, а може, просто її силіконіст був вищий класом. Сноб відтягнув їй нижню губу, оглянув ясна, зуби — принаймні щелепа була справжньою. Він схвально мугикнув.

— Будете гойдатися чи односторонній вектор? — спитала Лі, щоб перервати незручну паузу після таких брутальних оглядин.

— Авто в плюс, потім два маятники по всій амплітуді — сорок дев'ять років і чотири доби. Не переплутай. Зараз мені

двадцять два — на цей час і повернеш мене в кінці.

— Два маятники — не забагато буде?

— Я знаю свою дозу! — визвірився Сноб.

— Хм. Підгузник? — делікатно запитала хроногейша.

— Обов'язково.

— Якого розміру?

— Найбільший давай.

— Кисневу маску?

— Давай. І укол адреналіну приготуй.

— Ви екстремал.

— Та не вставляє уже нічого! Не вставляє, врубуєшся, барбі?! — закричав Сноб.

— Ваш хроносервер? — запитала Лі холодним тоном медсестри.

— У кишені штанів. Давай, ворушися, мутант-імплантант. Терпіння на вас нема!

Вона защепила підгузник на молодому, але вже глевкому черевці Сноба. Під'єднала кишеньковий сервер до хрономата й охнула: на «флешці» депутатського синка лежав заряд у п'ятнадцять тисяч років. «З жиру біситься, сволота», — подумала Лі з гумово усміхненим лицем. Сама вона була, як і всі гейші, з бідної родини.

Лі встановила на хрономаті автоматичний режим і загнала дуло в глибокий пуп Сноба. Затріщав підгузник. Сноб миттєво розтікся в ширину, як гігантський скат. Здавалося, він зараз витече зі шкіри. Тотальний біль пронизував його, як струм. Важив Сноб тепер кілограмів зо триста і був при смерті, як безпомильно визначила Лі. Він задихався в агонії. Навряд чи його серце могло впоратися з такою вагою. Лі скривилася від запаху — підгузник був уже вщерть повний.

Вона наблизила кисневу маску до аморфного рота, що зяяв поміж каскадами щік. Сноб ледь помітно, наскільки дозволяла комплекція, похитав головою — мовляв, ще не пора. Очі у нього вилазили з орбіт.

У цю мить його психіка сповна сприймала розпад реальності, що, власне, заміняло йому катарсис і мазохістський екстаз.

Нарешті прийшло те відчуття, яке його завше лякало, але й вабило нестерпно — здавалося, ніби для цілковитого прозріння й очищення варто лишень на міліметр розширити якусь тріщину в лаштунках реальності, і туди потоком рине істина, розкриється вся підспудна сутність світу, з'ясується, навіщо, ким і як усе влаштовано, хто він сам такий, де зарите падло і в чому западло. Свідомість його билася навіжено, як дикий птах в іржавій клітці. Ще хвилька — і вона випурхне з цього жирового лантуха на волю…

І тоді він побачив мотоциклістку. Саме вона чомусь цього разу з'явилася з-поза лаштунків реальності. Вона лежала на асфальті, розкидавши руки, з обличчям, закритим дзеркальним шоломом — точно такою він запам'ятав її після аварії. Тепер же вона поворушилася, граційно встала з калюжі крові, зробила крок до нього. Сноба охопив тваринний страх. Підгузник під ним розірвався і потік. Все пішло не так. Мотоциклістка узялася за шолом. Вона хотіла його зняти. Вона хотіла показати йому своє обличчя! У передсмертних судомах Сноб заворушив пальцями, подаючи знак Лі. Та спритно приклала кисневу маску, виставила на хрономаті режим інжектора на 49 років і 4 доби й запустила «маятник» у зворотному напрямку — до нуля.