Чтение онлайн

Гігантське тіло Сноба випарувалося за лічені секунди, а образ мотоциклістки погас у його свідомості. У брудному підгузнику тепер вовтузився червоний малюк. Лі підняла його за ногу, ляснула по животику, він заверещав, знову виконавши «перший» крик завдяки хрономатові. Вона обтерла його ароматичним розчином, поклала на спинку.

— Лі-лі-лі… — залепетав Сноб.

Він купався в забутому морі свіжості відчуттів. Кожна клітина його тільця була жива на всі сто і кричала про це світові. Мрево силіконового бюсту Лі гойдалося над ним, як

налита тепла хмарина. Йому захотілося притулитися до цієї хмари. Він смикнув своїми невмілими ручками, потягнувся, скотився на бочок.

Лі розуміла, що він хоче до неї на руки — полюлятись, але не брала його. Насправді її думки крутилися навколо сервера з 15-тисячним зарядом біотайму. Такий капітал міг би до кінця життя прогодувати її разом з усіма родичами і родичами її родичів. Треба було придушити цього вилупка і драпонути з його флешкою. Однак Лі не наважувалася. Ніколи не наважувалася. Знайдуть. Таких, як вона, завжди знайдуть, хоч скільки міняй свій вік.

Вона глянула на нього з неприхованою ненавистю. Сноб відчув своїми юними енергетичними рецепторами ворожий імпульс і заплакав.

— Ну-ну, чого ти, маленький, — засюсюкала вона, спохопившись.

Приклала його до грудей, поколихала на силіконових хвилях. Сноб затих. Потім знову залепетав.

— Лі-лі-лі…

Усе, здавалося, було добре, було як завжди, але якась тінь чорного спогаду свердлила його, псувала райський настрій. Після темпорального маятника він не міг повністю усвідомити той злий спогад. Пам'ять не складалася в пазл. Сноб завмер у прострації. Лі вирішила, що він нудиться, і сприйняла це як сигнал до дії. Вона приготувала ще один 49-річний маятник і ще один підгузник.

Сноб завагався, чи варто виконувати всю намічену програму, але було вже пізно. Зрештою, нічого розбірливого він однак сказати гейші не міг. Лі не зрозуміла би. «Тупа курка», — подумав Сноб, скривив свій беззубий ротик і сторчголов зірвався у прірву старіння.

Коли больова пелена сповзла з очей, він знову побачив своє аморфне — три центнери вагою — тіло, але розпростерте воно було чомусь не на масажному матраці, а прямо посеред вулиці. Але не це було найгірше. До нього пружним кроком ішла мотоциклістка. Вона сіла навпочіпки, схилила над ним голову в шоломі. На дзеркальній поверхні шолома Сноб побачив свою фізію, деформовану ожирінням, перекошену переляком, із почервонілими очима, що плавали в синюшній шкірі, мов поплавки.

Мотоциклістка узялася за шолом. Обома руками в закривавлених рукавицях. Почала піднімати шолом. Сноб закричав, але не почув жодного звуку. Легені здушило, він задихався. Шолом посунувся вгору. Повільно посунувся вгору. Сноб знову крикнув. І знову беззвучно. Лише з рота у нього пішла піна.

Лі зрозуміла, що процес набув критичної фази, коли побачила закочені очі клієнта. Він перебував уже десь далеко за межею. Половина його черева звисла з матраца. Хроно-гейша приклала кисневу маску, хоча було вже

пізно для таких засобів. Увігнала адреналіновий заштрик. Сноб не ворухнувся. Щоправда, Лі не була впевнена, що дістала голкою до серця. Зрештою, шукати серце в такій масі плоті з її куцим медичним досвідом було годі.

«Передоз», — із цим здогадом вона дотяглася до кнопки виклику темпореаніматора. Торкнулася кнопки, але так і не натиснула її. «Навіщо?» — підказував їй гострий інстинкт дитини із трущоб. Загнувся депутатський синок. Значить, винною зроблять її, і відповідати доведеться по повній програмі. Втрачати було вже нічого.

Намагаючись не дивитися на драглисту тушу Сноба, вона від'єднала від хрономата флешку, сховала в кишеню вузьких шортиків. Може, почати нове життя і не вдасться, але бодай спробувати варто.

Лі скинула туфельки, щоб нечутно вислизнути з кімнати.

— Торнтоне, я знаю й шаную тебе так давно, що ця розмова мене просто принижує, — мовив головний режисер, не відриваючи очей від хрономата, що лежав на його столі. Саме звертання на повне паспортне ім'я замість товариського «Торні» багато значило.

— Матею, просто віддай мені цю штуку і забудемо про все, — нервував Торн, озираючи режисерський кабінет.

— Я не лізу в твоє особисте життя. Поза сценою можеш робити що заманеться, але навіщо приносити зброю в театр?

— Я просто забув викласти вдома, а тут спрацювала рамка… про яку я теж забув.

— Ця ситуація не гідна нас із тобою! Я, звичайно, не дам справі ходу, заткну роти охоронцям, які тебе під руки привели… Але я мушу знати, що з найкращим актором мого театру все добре.

— Не добре! Подивись на мене! Скільки мені років? Скільки?!! — зірвався Торн.

— Послухай, я співчуваю і тобі, й Марті. Те, що з вами сталося, це… щось нелюдське. Але трагедія… розкрила в тобі якийсь новий потенціал. Перестань жити минулим. У тебе тепер олімпійська харизма! Ти двома фразами розриваєш зал на шмаття. Ти знаєш, що наш глядач останнім часом ходить тільки на тебе?

— Хто? Оті три каліки?.. — пирхнув Торн.

— Три каліки було рік тому. А вчора зал був на дві третини заповнений! І це успіх. І я розумію, чого вони тут шукають. Кібер-шоу — пластмаса, кіно — лайно, а ми даємо їм живий струм. Це споконвічна чиста енергія, без якої…

— Матею, я не можу більше грати.

— Що?.. — підняв брови головний режисер. У такі моменти Торнові було жаль старого товариша.

— Я отруєний такими думками, що… краще тобі не знати. Це несумісно ні з мистецтвом, ні з законом.

— Скажи, що це був монолог Гамлета… Ти мене ріжеш без ножа. Ми тільки почали спинатися на ноги, — гірко промовив Матей.

— Знаю. Але грати більше не можу. З мене просто випаровується життя з кожним виходом на сцену. Може, комусь це випаровування й здається чистою енергією…