Ілюзії
Шрифт:
— Гаразд. Забудь про те запитання.
— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.
— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.
— Я такого не казав. Це сказав ти.
— Але ж це правда.
— Ну звiсно, — погодився вiн.
— Як ти це робиш?
— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.
— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.
— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.
— Доне, проходити
— Ти гадаєш, якщо повторювати оце «неможливо» знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?
— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.
— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!
— То було легко, а це…
— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?
— Плавав.
— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?
— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:
— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.
Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.
— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день…
I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом.
— Дональде, — сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, — я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi.
Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.
— Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi?
— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi?Та я!Я живу в цьому свiтi!
— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд… Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.
Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.
— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А отти…
— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин… — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й… якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов’язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п’ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi
— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром… — озвався я.
— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.
I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник:
Якщо ти прикидатимешся якийсь час вигаданою особою, то зрозумiєш, що вигаданi особи бувають iнодi реальнiшi за тих, що мають тiло i живе серце у грудях.— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора. — Хiба це не просто, вiдверто i ясно? Хiба це не чудовий спосiб управляти всесвiтом?
— Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, — зауважив я.
— Он як?
— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нiкому iншому, — докiрливо сказав я. — Я знаю, ти мав це на думцi, але ти мусиш говорити про це вголос.
Раптом у темрявi почувся звук незграбної ходи, i я швидко позирнув на Дона.
— Ти чув?
— Схоже на те, що там хтось… — Вiн пiдвiвся й зник у темрявi. Потiм несподiвано засмiявся i назвав якесь iм’я, але я його не розчув. — Усе гаразд, — почув я його голос. — Нi, ми будемо радi тебе бачити… Нема чого тобi тут тинятися… ходiмо, тебе щиро запрошують…
Невiдомий говорив з помiтним акцентом, не зовсiм росiйським i не чеським, а скорiше трансiльванським.
— Дякую. Менi б не хотiлося нав’язуватись…
Чоловiк, якого Дон привiв до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподiваний для отакого випадкового нiчного гостя на Середньому Заходi. Малий на зрiст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, вiн викликав невиразний страх, хоча, опинившись у свiтлi багаття в своєму вечiрньому костюмi та чорному плащi, пiдбитому червоним шовком, i сам почувався видимо нiяково.
— Я оце проходив мимо… — сказав вiн. — Цим полем пряма дорога до мого дому…
— Хiба? — Шiмода йому явно не повiрив, певне, знав, що вiн бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засмiятись уголос. Чому — я не знав, але сподiвався, що найближчим часом це з’ясується.