Чтение онлайн

Може, тут щось пов’язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п’ятдесят навколо…

Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.

— Говори, — сказав вiн.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.

— Якщо ми

можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш…

Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, якайде по землi!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.

Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.

Я впевнено ступив на берег… занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.

Дон сидiв на травi i реготав.

— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?

— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою… i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.

— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.

— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.

— Гаразд.

Кiнець кiнцем, я пiшов до «Флiта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.

— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.

— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?

Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув

до Посiбника.

Свiт — це твiй зошит для вправ, на сторiнках якого ти розв’язуєш свої задачi. Це — не реальнiсть, хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть, якщо забажаєш цього. Тобi вiльно також писати в ньому нiсенiтницi чи неправду або ж виривати сторiнки. Справжнiм грiхом є обмеження Сущого. Не роби цього.

Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.

— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?

— Нi.

— Коли ти на щось вiдповiдаєш «нi», я знаю, що це «так». Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.

— Проблема полягає в«пройти»чи в «стiнах»?

— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.

Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?

— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м’яко мовив вiн.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним…

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого «тiла» проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?

— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?

— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?

— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни… Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.

— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.