Чтение онлайн

Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв.

Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимагається для польотiв на них, — це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав.

— Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, —

вiдповiв вiн.

Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовностi, такої потрiбної в радiорозмовi з аудиторiєю, яку цiкавить: що ж це воно дiється, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв’язку.

— Дзвоник по лiнiї один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, панi…

— Я в ефiрi?

— Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть — мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi.

— Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, є люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни.

— Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що їм найбiльше хочеться робити, — сказав Шiмода. — Достоту так, як i люди, що живуть з гри…

— У святому письмi говориться: «…в потi чола твого їстимеш хлiб твiй».

— Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо.

— Роби своєНабридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами!

Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався.

— Ну й нехай собi свiт руйнується, — заявив вiн. — Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.

Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам’ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження — це початок, а смерть — кiнець. Дон знав про це… але чому ж вiн на це не зважав?

— I все гаразд, еге ж? — вигукнула спiврозмовниця. — I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?

— Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними.

Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала:

— Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це — правда?

— Я не знаю, що це правда, — вiдповiв Шiмода. —

Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху.

Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?..

Була причина. Я широко розплющив очi — бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору.

— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, є i буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних iнтересiв. I немає тут нiяких виняткiв.

Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк.

— СебелюбноюПане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на своєму стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача.

— Може, ви менi повiдаєте, — мовив Дональд.

— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла.

— Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди їм забажається.

— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться?

— По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, — вiдказав Шiмода.

— Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування.

— А що вашi дiти волiли б почути?

— Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вiльнi зробити це.

Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв’язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки.

Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами.

У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць.

Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний.

Якщо хочеш жити вiльним i щасливим життям, ти маєш пожертвувати нудьгою. А це не завжди легка жертва.

Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин.