Чтение онлайн

Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше.

— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, — заявив наступний абонент.

— Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми — дурисвiти, всi ми вдаємо iз себе щось таке, чим насправдi не є. Ми — не тiла, що тиняються по свiту, ми — не атоми й молекули, ми — езнищеннi безсмертнi iдеї Сущого, незалежно вiд

того, що ми там собi мислимо…

Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з моїх побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чатує бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча.

Не бiйся розлук. Прощання неминуче перед тим, як зустрiтися знову. I нова зустрiч, за швидкоплинну мить чи за низку життєвих термiнiв, напевне настане для тих, хто є друзями,

Опiвднi, перед тим, як з’явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака.

— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив?

— Нi.

— А взагалi, тi часи пам’ятаєш, Рiчарде?

— Ну звiсно, що пам’ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую.

— Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися:не має значення, чи я спiлкуюся, чи нi.Я обрав увесь цей життєвий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дiє.

— Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати.

— Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти якої менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кидає: «Це очевидно, Доне».

Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому.

Мiра твого неуцтва дорiвнює глибинi твоєї вiри в несправедливiсть i трагедiю. Те, що гусiнь називає кiнцем свiту, Учитель називає метеликом.

За день перед тим Посiбник давав самi застереження.

Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила «Флiта», де заливав бензин у

бак. А наступної митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини «Тревел-ейра» залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежної стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер.

Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, — i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительської вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. Єдине, що тодi важило, — якнайшвидше добiгти до кабiни «Тревел-ейра» i поговорити з моїм другом.

Вiн мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: лiва частина тiла являла собою шмаття шкiри й одягу, м’яса й кровi, суцiльне вологе червонясте мiсиво.

Голова його прихилилась до ручки бензопiдсосу, бiля нижнього правого кутка приладової панелi, i менi подумалося: якби вiн застебнув ременi безпеки, його б не кинуло так далеко вперед.

— Доне! Все гаразд? — То була мова дурня.

Вiн розплющив очi i усмiхнувся. Його обличчя було забризкане кров’ю.

— Рiчарде, як усе воно виглядає?

Коли я почув його голос, менi враз полегшало. Коли вiн мiг говорити, коли вiн мiг думати, то все мало бути добре.

— Розумiєш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякi проблеми.

Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сiпнулась, i раптом я злякався знов — i не так кривавого мiсива, як оцiєї нерухомостi.

— Не думав, що ти маєш ворогiв.

— Я й не маю їх. Це був… друг. Краще не мати… Деякi ненависники привносять всiлякi прикрощi… в своє життя… вбиваючи мене.

Крiсла й боковi панелi кабiни рясно заюшила кров. Тiльки вiдмити «Тревел-ейр» буде неабияка морока, хоча сам лiтак не зазнав великих пошкоджень.

— Це мало статися, Доне?

— Нi… — вiдказав вiн ледь чутно, майже видихнув. — Та я думаю… менi до вподоби драми.

— Ну ж бо, берися до дiла! Зцiлюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора!

Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi свої знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу.

У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в моїй кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки.

Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчується, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, — лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?