Ілюзії
Шрифт:
Дон мовчав.
— А може, це й не так?
— Менi вже можна говорити?
— А чого ж, говори.
Бiфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолiєним папером, i, коли ти його розгортав, дрiбне й нiкому не потрiбне кунжутове насiння з булочки обсипалося навколо, але самi бiфштекси були смачнi. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив i я, намагаючись угадати, яка ж буде його вiдповiдь.
— Гаразд, Рiчарде, ми — магнiти, так? Нi, не магнiти. Ми — залiзо, замотане в мiдний дрiт, i в ту мить, коли нам хочеться виявити свiй магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи
Я їв картоплянi пластiвцi й похмуро дивився на нього.
— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?
— Ти нiчого не робиш. Пригадуєш космiчний закон? Подiбнi притягують подiбних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокiйним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромiнюємо сигнал, хто ми є, i щохвилини запитуємо себе: чи справдi ми робимо те, що хочемо, i робимо це тiльки тодi, коли самi собi вiдповiдаємо: «Так». Усе це автоматично вiдвертає вiд нас тих, хто не має чого навчитися вiд знайомства з нами, i привертає тих, хто має i вiд кого ми теж можемо дечого навчитися.
— Але ж це вимагає стiйкої вiри, а тим часом ти почуваєш себе таким самотнiм…
Дон якось дивно поглянув на мене поверх свого бiфштекса.
— Шахрування з вiрою? Дає нульову вiру. Що працює, то це уява.
Вiн очистив стiл, вiдсунувши вбiк сiль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножi. Менi залишалося тiльки гадати, що зараз подiється i що має матерiалiзуватися перед моїми очима.
— Якщо ти маєш уяву бодай з кунжутову насiнинку, — сказав Дон, перемiщуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивiльненого простору, — для тебе все можливе.
Я поглянув на те зернятко, потiм на Дона.
— Хотiлося б, щоб ви, месiї, колись зiбралися разом i знайшли спiльну мову. Менi здавалося, коли проти мене повстає увесь свiт, найголовнiше — це вiра.
— Нi. Я хотiв виправити це ще тодi, коли був Месiєю, але все те скидалося на довге й важке сходження на крутосхил. Двi тисячi рокiв, п’ять тисяч рокiв тому люди навiть не мали слова для означення уяви, тож вiра була найкращим, з чим вони могли вийти до вельмиповажних громад послiдовникiв. А ще в них не було кунжутового насiння.
Я знав напевне, що в них було кунжутове насiння, але пустив цю неправду повз вуха.
— Виходить, я маю уявити собi той магнетизм? Уявити собi якусь гарненьку, розумну й загадкову жiнку, що раптом з’являється серед натовпу на сiножатi в Таррагонi, штат Iллiнойс? Я можу зробити це, але тiльки й того, вона ж iснуватиме лише в моїй уявi.
Вiн розпачливо звiв очi до неба, що його на разi замiняла бляшана стеля та холоднi неоновi свiтильники кафе «Ем i Една».
— Лише в твоїй уявi? Ну звiсно, що в уявi! Весь цей свiт iснує лише в твоїй уявi, ти хiба забув? Де твоє мислення, там i твiй досвiд. Як людина думає, така вона i є. Те, чого я боюся, приходить до мене. Думай i багатiй: творче бачення в уявi — для розваги й прибутку. Як знайти друзiв, залишаючись тим, ким ти є. Твоя уява анi на йоту не змiнює Сущого i взагалi аж нiяк не впливає на реальнiсть.
Дон поклав в одну лiнiю виделку та нiж, немов будував мiст мiж собою i мною.
— Ти хочеш знати, про що говорять твої сни? Для цього тобi досить подивитися на все, що оточує тебе в повсякденному життi, i запитати себе, що воно означає. У твоєму життi це — лiтаки, хоч куди б ти подався й хоч би що намагався змiнити.
— Ну що ж, Доне, твоя правда. — Я волiв би, щоб вiн зупинився, не навалював на мене все разом; одна миля на хвилину — надто велика швидкiсть для нових iдей.
— Якщо тобi сняться лiтаки, що це означає для тебе?
— Ну, скажiмо, свободу. Лiтаки ввi снi — це втеча, полiт i визволення.
— Чи виразне твоє бажання? Сон наяву — це те саме прагнення визволитись вiд усього, що прив’язує тебе до старого, — вiд повсякденних справ, влади, нудьги, земного тяжiння. Чого ти не усвiдомив — це того, що ти вже вiльний, що ти завжди був вiльний. Тобi б хоч наполовину стiльки уяви, скiльки тут кунжутового насiння, — i ти вже повноправний володар твого чарiвницького життя. Тiльки уява!.. Що ти скажеш?
Офiцiантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливi погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто вiн такий.
— Отже, ти, Доне, нiколи не почуваєш себе самотнiм? — запитав я.
— Аж поки менi не захочеться звiдати це почуття. Я маю друзiв в iнших вимiрах, з якими час вiд часу спiлкуюся. Так само, як i ти.
— Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що маєш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму… Я хочу навчитися цього.
— Це ти покажи менi, — мовив вiн. — Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собi, що воно вже там.
— Що саме? Щось на зразок отiєї моєї гарненької жiнки?
— Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку.
— Спробувати зараз?
— Так.
— Гаразд. Голубу пiр’їну.
Дон розгублено поглянув на мене.
— Що, Рiчарде? Голубу пiр’їну?
— Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима.
— Чудово. Голуба пiр’їна. Уяви собi цю пiр’їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз’єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її.
Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр’їну: п’ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр’їну, що плавала собi в темрявi.
— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi.
Я облямував свою пiр’їну золотим сяйвом.
— Готово.
— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi.
— Де моя пiр’їна?
— Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного «Мака».