Чтение онлайн

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд»[Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив

великої популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.

— У тебе є грошi?

— Вистачає. А що?

— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?

— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо пiсля початку.

Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.

За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.

Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.

— Рiчарде…

— Що?

— Чому ти тут?

— Це гарний фiльм, Доне.Цс-с! — На екранi заюшенi кров’ю Батч i Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралiї.

— Чим вiн гарний? — запитав вiн.

— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.

— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.

— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:

— Рiчарде, чому титут?

— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.

— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.

— Менi подобається цей фiльм…

Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене.

Та я не вгавав:

— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?

— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.

— Доне, ти робиш усе помiрковано?

— Iнодi.

— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш вiдповiдь?

— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.

Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.

— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.

— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.

— I фiльм був твоєю вiдповiддю?

— Так.

— Ну й ну.

— Ти не розумiєш, — мовив вiн.

— Нi.

— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?

— Та звiсно. — Я починав розумiти його.

— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?

— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.

— Забава. Правильно. Це перше.

— Може бути й щось пiзнавальне.

— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.

— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.

— Та сама забава. Перше.

— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.

— Пiзнання. Друге.

— Втеча вiд нудьги…

— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.

— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.

— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.

Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.

— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?

— Правда.

— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?

— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.

— Але чому?

— Тобi подобаються фiльми жахiв?

— Нi.