Чтение онлайн

— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хлiб, як такий… чи не думаєш ти, що вiн…

— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?

— В ящику.

Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся

собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.

— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я мiг приземлитися де завгодно.

Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсiм не легкий трюк.

— Подiбнi притягують подiбних, — пробурмотiв вiн, i скибочка персика втекла з його ножа.

— Он як?

— Космiчний закон.

— Ого.

Я доїв свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у мене виходив таки добрячий.

— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого високородного єства? Чи, може, пiд словом «подiбнi» ти мав на увазi нашi лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?

— Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, — сказав вiн. Ця заява була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн її прорiк.

— Як це… Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думцi, говорячи «ми, чудотворцi»?

— З погляду ключа дев’ять шiстнадцятих, що лежить у твоїй сумцi для iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давнє чудо левiтацiї накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.

— Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся… той ключ сам мене розбудив! Вiн таке виробляв!

— Ах, сам, — Дон засмiявся.

— Так, вiн витiвав це сам!

— Твоє розумiння своєї чудотворної роботи, Рiчарде, таке ж досконале, як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.

Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на своєму матрацi як тiльки мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була якраз добра нагода.

— Дехто з нас опановує такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. — Вiн дивився на небо, на першi легкi хмаринки того дня. — Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це усвiдомиш.

— Як розумiти це «ранiше»? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нiчого взагалi!

— Ти не хочеш нiчого знати.

— Та нi, я хочу знати i чому iснує цей свiт, i який вiн, i навiщо я в ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм… Я хочу знати, як лiтати без лiтака, коли в мене виникає таке бажання.

— Вибачай.

— За що?

— В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзнаєш, що таке цей свiт i як вiн дiє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що їх називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, i це вже не буде фокус. — Вiн перевiв погляд

з неба на мене. — Ти, як i кожен iнший, усе знаєш, тiльки не усвiдомлюєш того, що ти вже все знаєш.

— Я ось не пригадаю, — озвався я, — нiяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом у твоєму життi. Здається, це випало з моєї пам’ятi.

Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн має рацiю.

Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою торбину з рештками борошна.

— Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам’ятай, що ти — чудодiй, що гоп — i ти невидимець i проходиш крiзь дверi.

— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?

— А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi — то ми нiколи не зробимось учителями.

— А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..

— Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-Єдиного-Постiйного Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.

Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.

— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобi розкритись i прямо сказати менi, що дiється?

Запала тиша, а тодi вiн промовив:

— Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.

Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.

— Гаразд, я скажу тобi… — Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.

Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у недiлю.

— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiдаєш на поле бiля Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави навколо нас.

— По-друге, ти i я маємо своєрiдну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти нi.

Легкий вiтрець доносив до нас далекий гуркiт трактора.

Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумнiваючись, що то нiякi не вигадки. Я виклав факти.

— Скажу тобi бiльше: вперше ми зустрiлися три чи чотири тисячi рокiв тому, рiк туди або рiк сюди. Нам до душi тi самi пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнiвникiв, навчаємося з такою самою охотою i так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам’ять. Коли ти сказав: «Подiбнi притягують подiбних», — ти мав на думцi нашу теперiшню зустрiч. — Я пiдняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?

— Спочатку я думав, що це буде довга путь, — озвався вiн. — Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з’явився маленький крихiтний шанс, що цього разу тобi поталанить. Говори далi.