Ілюзії
Шрифт:
— З iншого боку, менi не треба говорити далi, бо ти знаєш усе, що вiдомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дiзнаєшся про те, що я думаю i що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пiзнати те, що хочу пiзнати. — Я вiдкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я?
Такi розвиненi, як ти, видобувають чудодiйнi сили у виглядi побiчного продукту. Я тобi не потрiбний, як не потрiбне тобi нiщо в цьому свiтi.
Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очi в нього були заплющенi.
—
— Так, — погодився я. — Отож для тебе в свiтi залишилася сама нудьга… нiяких пригод. Адже знаєш — нiщо не може стати тобi на завадi на цiй землi. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!
Як на мене, то був неперевершений взiрець ораторського мистецтва.
— Тут ти схибив, — був його присуд. — От скажи менi, чого це я покинув своє дiло… ти знаєш, чому я облишив бути Месiєю?
— Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.
— Еге ж, тiльки не перше, а друге. Страх перед натовпом — твiй хрест, не мiй. Не натовп узагалi замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти вiд Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухом, можеш з нiчого робити золотi монети — i все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацiкавилися. Хоча б це розумiєш?
Вiн говорив, а я дивився на нього i думав: менi ще нiколи не випадало зустрiти людину, в якiй теплилося життя, самотнiшу на вигляд. Дон не потребував їжi, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висловити те, що вiн знав, та нiхто не завдавав собi клопоту його вислухати.
Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.
— Гаразд, ти цього хотiв, — мовив я. — Якщо твоє щастя залежить вiд когось iншого, тодi справдi маєш проблеми.
Вiн рвучко пiдвiв голову, i в його очах зблиснули iскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що менi було нi до чого викликати його гнiв. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.
Його обличчям промайнула миттєва посмiшка.
— Знаєш, Рiчарде, — мовив вiн, розтягуючи слова, — ти… маєш… рацiю!
Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i як усi отi думки пролiтали в моїй головi ранковими кометами i денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад своєї версiї про всесвiт i про те, що його населяє.
— …i менi здається, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобi… I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не вiдповiв.
— Якщо ти очiкуєш вiд мене вiдповiдi на моє власне запитання, зiзнаюся — я її не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все,
Вiн мовчав.
— Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.
Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому словi про його щастя, — вiн швидко заснув.
Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом:грим! — зненацька розлягається неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, i «Флiт» захитався на своїх колесах. Я вискочив з-пiд крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на ньому, а самi знаки оклику.
У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:
— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!
Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.
На Дональда це не справило нiякого враження.
— Слухай, я сказав вимкнути її!
Музика урвалася.
— Х-ху! — мовив вiн.
Я тiльки глипнув на нього.
— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.
— Атож, час i мiсце…
— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?
— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав… що ти хочеш цим сказати?
Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.
Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав:
Обстоюй свої обмеженi можливостi, i можеш бути певний — вони залишаться при тобi. Багато чого я ще не розумiв у месiанському дiлi.День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.