Чтение онлайн

— У тому, що ви можете багато такого, чого я, на жаль, не можу. Й не намагайтеся приховати задоволення від почутого. Цього ви якраз не можете.

— Яке тут, до біса, задоволення?

Дінеш зітхнув:

— Усе валиться в прірву, а ви — задоволення…

— Не лайтеся, — попередив старий. — Інакше я поскаржуся вашим шановним батькам.

Дінеш зблід більше, ніж раніше.

Ні, він не боявся гніву батьків. Просто у вухах його досі стояли слова шрі Чаттерджі: «Калі завжди вбиває Шиву». Дивним чином вони поєднувалися з іншими словами старого: «Часом я відчуваю

себе вбивцею». Слова брали за горло, вимагали відповіді, але якої? Щось там було ще, в давнину, після того, як Калі вб'є Шиву. Щось було, але Дінеш не міг згадати, що саме. Здавалося, шматок пам'яті вирізали гострими ножицями.

Запитати про це вчителя? Ні, соромно.

Сказати про це Сікорському? Генералу потрібен результат, він не зрозуміє.

Накопичення страждань, згадав Дінеш, це небезпечний ресурс. Війна — особливий час. Лук, що вивергає тисячу стріл. Полум'я яскравіше за тисячу сонць. «І відповів Шива: “Нехай жодна людина не надумає битися цією зброєю. Потрапивши слабосильному в руки, вона може спалити весь минущий світ. Чарівна, вона невідворотна…”»

Відрядження, в яких Дінеш встиг побувати, переконували його, що це антинаукове мракобісся — чиста правда.

Ми надумали. Пізно каятися.

— Я піду, — сказав він. — Вмиюся та переодягнуся.

Клавіатура була знайомою.

Чорна «мишка» з рельєфними заглибленнями під пальці. Іконостас моніторів. Динаміки «Малевич 3D». Усе виглядало знайомим — і чужим. Справа була не у відсутності джойстиків і не в кількості моніторів — дев'ять замість шести.

Справа була в ньому, молодшому сержанті Левові Вахненкові.

Лео кипів від люті. Лють клекотала у грудях, підступала до горла, погрожуючи вивергнутися громовим левовим ревом. Лють била в голову, натякаючи, що саме час влаштувати руйнівні безумства. Потім він про них пошкодує?

Нехай!

Стримуючись з останніх сил, Лео повільно обвів поглядом приміщення. Два зсунуті разом робочі столи; два крісла «Пілот». У кутку — кава-машина, картонні скляночки. Каву вони тут п'ють! З екологічно чистого картончику, нах! У бункері, хай їм грець! Ну так, тут не «нуль», міномет не накриє, осколок у потилицю не прилетить.

Можна й кави попити з пончиками!

Забувшись, він зустрівся поглядом зі здоровезною дівкою в пікселі. Ну так, старший солдат Бугай, ходячий домкрат із цицьками. Набичилася так, немов Лео — суцільна червона ганчірка. Кулаки білі, пудові; ось-ось пику натовче.

Він немов у дзеркало дивився.

І з нею йому працювати?! Лео не знав, хто був напарником Бугай до нього, але щиро радів за цього бідолаху, куди б його не перевели. Можна подумати, це її за шкірятник висмикнули з обжитого бліндажа! Можна подумати, це їй сунули під ніс наказ про переведення, нічого не пояснивши: п'ятнадцять хвилин на збори — і вперед! Запхали на заднє сидіння між двома мовчазними істуканами,

немов заарештованого. Істукани, до речі, були знайомі, це вони скрутили Лео, коли він намагався не дати відключити Калину.

Убити Калину.

Не зміг. Нічого не зміг! Йому не дозволили навіть залишитися зі своїми побратимами. З тими, хто знав і пам'ятав Калину. Висмикнули, привезли: куди, навіщо?

Що, нікого іншого не знайшли?!

— З прибуттям на нове місце служби.

Офіційний тон прозвучав, як знущання. У дверях стояв горбоносий. Хто б сумнівався! Лео очікував появи цього гада.

Дочекався.

— З вашим другим номером вас, як я розумію, вже познайомили. Упевнений, ви спрацюєтеся.

Лео та Бугай, не змовляючись, втупилися в горбоносого. Якби лють у поглядах могла вбивати, від гостя (господаря?!) не залишилося б і купки попелу.

— Ставлю завдання, — горбоносий залишився незворушним. — Заступити до бойового чергування та налагодити оборону ввіреного вам укріпрайону.

— Чим?

— Засобами РЕБ для відбиття ракетно-дронових атак противника. Завдання зрозуміле?

— РЕБ?! Ви здуріли?!

— Відставити! Відповідайте: завдання зрозуміле?

— Плюс, бляха!

Що тут незрозумілого? Зроби те, не знаю що, — та видай результат! Результат, від якого залежатимуть життя сотень людей. Горбоносий — або ідіот із довідкою, або…

— Виконуйте.

Ні, він хто завгодно, тільки не ідіот. Отже, за ідіота тримають Лео. Чого цей чепурун від нього домагається?!

Набичившись так, що Бугай миттю позаздрила, він зробив крок до комп'ютера. На моніторах чергувалися зображення з камер та інтерактивні карти місцевості. Під столом ховалася чорна брила процесорного блоку. На блоці красувалося зображення тризуба. В один із верхніх портів був увіткнутий bluetooth-конектор. Поруч із клавіатурою на столі лежав шолом.

Такий самий, як у Калини. Такий самий…

Він стягнув зі спини рюкзак. Витягнув шолом — єдине, що в нього залишилося. Шолом і конектор до нього. Хоча б це він зробить по-своєму! Й нехай тільки спробують…

Лео поліз під стіл, збираючись змінити конектор. Спиною відчув, як сіпнулася Бугай — немов їй зуб без наркозу видирали! Здається, кидаючи погляд на Лео, ця валькірія щоразу очікувала побачити когось іншого, але бачила Лео, і це зносило їй дах. Була б її воля…

Була б його воля!..

Живлення та зв'язок працювали штатно. Лео вдягнув шолом.

Гулка безвидна порожнеча. У непроглядній темряві спалахують і гаснуть далекі, ледь помітні іскорки. Зірки? Обман зору?

— Ласкаво просимо в систему комплексу «Шива»… пане.

Перед словом «пане» голос виразно запнувся.

— Ти — штучний інтелект?

— Плюс… пане.

Пауза стала меншою, але не зникла повністю.

— Ім'я в тебе є?

— Мене звуть Хінт.

Цього разу ШІ взагалі обійшовся без «пана».

— Якого біса тут темно, як у дупі?