Чтение онлайн

— Лео!!!

— Лікарі… Мене відвозять…

Утримати, повернути! Ні, вислизнув із її рук.

Зник.

Deja vu. Прокляте deja vu! Той, інший, що був Шивою до Лео, а потім перестав бути взагалі. Слабке людське тіло не витримало напруги надсвітової битви.

Інфаркт? Інсульт?

Лео сказав: лікарі. Він живий! Якщо його везуть до шпиталю, можна не сумніватися: це буде той самий шпиталь. Реальність ліжок і крапельниць, запаху ліків і дезінфекторів.

— Лео, я

йду. Ти тільки тримайся, гаразд?

Вона не знала, чим допоможе йому звідти. Але звідси зробити хоч щось і зовсім неможливо. Калі була проти. Намагалася утримати. Перехопити контроль. Змусити…

Але у Калі більше не було колишньої влади над Калиною.

Калина розплющила очі.

Їй снився бик. Він рив копитом землю. Рогами бик теж рив землю. Простір навколо звіра вже був вщент поритий траншеями й окопами, а бик усе не вгамовувався.

Величезний, лютий землекоп.

Піднявши на Калину налиті кров'ю очі, бик раптово опустив рогату макітру та кинувся на дівчину живим тараном. Калина не зрушила з місця. Перед зіткненням, здавалося б, неминучим, бик раптово збавив хід, згорнув убік — і лише потерся на ходу об Калину могутнім боком, грайливо й ласкаво, як величезний кіт.

Після цього фінту бик захропів, фиркнув, немов розсміявся, — й неквапливою риссю попрямував лугом униз, до річки, де заклично мукали корови.

Багато корів, ціле стадо.

Калина розплющила очі.

— Ні, — сказала медсестра, огрядна тітка у смішному чіпці. — Залишайся в палаті, нікуди ходити не треба. Лікар сказав: якщо все буде добре, завтра він дозволить прогулянки. У дворі цвіте бузок, тобі сподобається.

— Так, — погодилася Калина. — Я люблю бузок.

З нею вже таке бувало. Протягом тижня, що минув від того моменту, коли вона усвідомила себе у шпиталі, в палаті інтенсивної терапії, — невеликі проміжки часу, траплялося, випадали з її пам'яті, немов їх і не було. Ось як зараз, від пробудження до відповіді медсестри.

Калину це не турбувало.

Судячи з реакції людей, що її оточували, в такі хвилини вона поводилася адекватно, діяла та говорила, як зазвичай, не викликаючи занепокоєння у персоналу. Та й пам'ять пізніше відновлювала дещо з того, що випало, зайвий раз підказуючи: все гаразд.

Випадіння відбувалися дедалі рідше, обіцяючи незабаром припинитися зовсім.

— Я чула шум за дверима, — сказала Калина.

Вона справді чула шум. Просто забула, а тепер згадала.

Медсестра промовчала.

— Ви, тітко Олю, з кимось сперечалися. Він стукав милицями, наполягав, потім пішов.

— Дурепою

мене назвав, — поскаржилася медсестра. — Сам-то надто розумний!

— Слів я не розібрала. Хто це був?

— Третій день до тебе рветься, — пряму відповідь на запитання медсестра проігнорувала. — Я йому кажу: не можна! Лікар заборонив. А він — та ба! Ще й обзивається! Я йому, між іншим, у матері годжуся…

— А ви б пустили, — запропонувала Калина. — Він би й не обзивався.

— Лікар заборонив, — повторила медсестра. — Наказ є наказ, маєш розуміти. А ти, дівчинко, готуйся. За пів години прийду уколи робити.

Калина зітхнула:

— До чого тут готуватися? Штани заздалегідь зняти, чи що?

— Штани тобі завтра видадуть, для прогулянок. Сорочку задереш — і добре. А я вже тут як тут, зі шприцом…

Медсестра сплеснула руками:

— Ой, горе гірке! У тебе ж під сорочкою й нема нічого! Ані голку встромити, ані хлопцеві показати! Надивилася я, коли тебе від пролежнів масажувала. Ти їж більше, зрозуміла? Їж, одужуй…

— Тісно мені, тітко Олю, — поскаржилася Калина. — Тісно, розумієте?

— Та чого ж тобі тісно? Одна в палаті, без сусідок. Он скільки місця!

— Мені не в палаті, — Калина поплескала себе по плечу. — Мені в цьому тісно.

— От дурна… Тісно їй! А аналізи гарні, в нормі…

— Місця, кажу, мало. Вам не зрозуміти.

— А що там розуміти? Що я, дівкою не була? Й мені було тісно. Мати мокрим рушником лупила, лаялася. А як вискочила я за мого Миколу Івановича, так і попустило. Я рано заміж вийшла, й дев'ятнадцяти не було. Зараз так не вміють, не хочуть…

Бурчачи собі під ніс, медсестра вийшла.

Три хвилини сорок вісім секунд Калина сиділа на ліжку без руху, дивлячись у вікно. Їй не потрібен був годинник, щоб знати точний час: 03:48. За вікном у лікарняному саду справді квітнув бузок. З третього поверху кущі було не видно, але Калина дивилася так, ніби бачила квіти, білі та лілові грона, й навіть відчувала запах.

Потім вона перевела погляд на чотирнадцятидюймовий монітор «Samsung», укріплений на кронштейні поруч із вікном. Монітор замерехтів, з'явилося зображення.

Лео, одягнений у смішну піжаму з пінгвінами — явно з чужого плеча — сидів на ліжку приблизно в тій самій позі, що й Калина. Загіпсовану праву ногу він витягнув уперед і примостив на табурет.

Біля спинки ліжка нудьгували милиці.

У палаті, де влаштувався молодший сержант Вахненко, було таке саме вікно й такий самий монітор на кронштейні. На моніторі було видно маленьку Калину, маленький моніторчик в її палаті, мікроскопічного Лео на ньому…

Дзеркальний коридор.

— Чого ти ломишся? — запитала Калина. — Тебе все одно не пустять. Ти Лев, чи хто? Де твоя гордість, царю звірів, — пороги оббивати?