Чтение онлайн

— А раптом? — припустив Лео. — Якщо довго мучитися…

Звук ішов із вбудованих динаміків.

— Царю звірів належить спати двадцять годин на добу! Гордо й велично, зрозумів?

— Ага, і просплю найважливіший момент!

— Який?

— Коли мене до тебе пустять!

— Тобі дозвіл потрібен? Давай я тобі допуск зроблю.

На моніторі виникло додаткове вікно. Замайоріли каталоги, теки, файли. Один файл відкрився, у тексті виникли правки, але вікно одразу ж згорнулося без збереження змін.

— Допуск я й сам можу! — Лео

погрозив Калині пальцем. — Ні, я по-чесному хочу, без цих штучок…

— Тітка Оля скоро повернеться з уколами, — попередила Калина. — Будеш підглядати, відірву голову. От як пустять тебе до мене, так одразу й відірву.

— Я не підглядаю! — обурився Лео. — На що там дивитися? Ані голку встромити, ані хлопцеві показати…

— Відірву, — нагадала Калина. — Й не тільки голову.

— Рви, — погодився Лео. — Не шкода.

Його скуйовджена шевелюра стояла дибки. Промені сонця, просіяні крізь скло й ажурну гардину, запалили навколо голови Лео маленьке багаття. Навіть шкода відривати, чесне слово.

Рудий клоун, подумала Калина. А я тоді який? Білий?

Чорний?!

«Калі…», — віддалося луною в неможливій далині. Немов хтось мазнув по небу гарячою смолою. І згинуло, стихло, знебарвилося.

Картинку подавали на монітори з камер спостереження, укріплених під стелею в дальніх кутах палат. Було кумедно дивитися на себе зверху вниз. Звук ішов із динаміків із легкими спотвореннями, й це теж було кумедно.

Як із дрона, з глухою тугою подумала Калина. Ну, майже.

— Свинство, — сказав Лео, удавано хмурячи брови. — Не пробачу.

— Чого ти не пробачиш?

— Ти ж зраділа, правда? Я бачив, зраділа…

— Чому я зраділа?

— Коли мене вперше побачила. Ми зв'язок встановили, а ти дивилася й раділа.

— Де ж тут свинство? — здивувалася Калина.

— Людина на милицях. Інвалід, можна сказати. Теж мені, привід для радості!

Калина знизала плечима:

— Нічого я не раділа. Тобі здалося.

— Не здалося!

— Ти вразливий. Сам придумуєш, сам і віриш.

Ще і як зраділа, сказала вона без слів, не видавши жодного звуку. Я думала, в тебе інсульт, як у капітана. Не знала, чи виживеш. А ти просто впав невдало. Бункер тряхнуло після прильоту, ти й звалився зі стільця. Ганьба на весь світ! А зі стелі — шматок бетону, і прямо на царя звірів. Добре, на ногу, а не на голову. Лев, розумієш, б'ється, а його чергові лікарі відвозять, і шолом зняли, і зв'язку ніякого…

Нога? Та хоч обидві зламай, я все одно буду радіти.

Й нічого підслуховувати. Я вголос не говорю.

— Вони не знають про нас, — сказав горбоносий.

— Знають, — заперечив старий. — Просто їм все одно.

— Я їм мікрофони відключав.

— Навіщо?

— Експериментував. Не допомогло.

— Мікрофони — дрібниці.

Шрі Чаттерджі посміхнувся:

— Ані її монітор, ані його камера не працюють.

—

У сенсі?

— У прямому. Живлення немає. Я розпорядився. Вони навіть не помітили…

— Електромагнітні поля? Наведені струми?

— Можливо…

— Треба ж, який збіг… Вибачте, я маю їхати.

— Що там у вас?

— Теж наведені струми, поля та НВЧ. Щоправда, ефект зовсім інший… Повернуся, доповім докладніше. І знаєте, шрі Чаттерджі, ви мали рацію.

— У чому?

— Калі завжди вбиває Шиву. Й завжди воскрешає. Я згадав, як це буває.

Дінеш замовк, збагнувши, як звучать його останні слова, який сенс можна в них вкласти за належної дещиці уяви. Він, напевно, навіть почервонів би від збентеження, та не знав, як це робиться.

— Так, — погодився старий. — Завжди вбиває та завжди воскрешає. Іноді ми не помічаємо вбивства. Іноді не помічаємо воскресіння. Трапляється, ми не бачимо ні того, ні іншого. Але хіба мало чого ми не помічаємо? Яке це має значення?

— А що має значення?

— Зараз? Війна. Особливий час.

— Я б віддав перевагу чомусь іншому, — зізнався Дінеш. — Не такому особливому.

— Я теж, — серйозно відповів старий.

— О, дивіться-но!

Бажаючи розрядити збентежену паузу, Калина перемкнулася на зовнішню камеру, встановлену під козирком входу в корпус.

— Ні, ви тільки подивіться! Лео, до тебе гості.

— Хто? — понуро запитав Лео.

Він знав, хто.

— Старший солдат Бугай! Ось уже в кого є що хлопцеві показати… Й тормозок при ній. Котлет тобі принесла, з пюрешкою. Змусить з'їсти, поки теплі. Ти, головне, пам'ятай, що опір марний.

— У мене від неї живіт росте, — поскаржився Лео.

Й затулив рота, коли Калина загриміла сміхом. Зрозумів, що сказав.

— Усе, я відключаюся. Не буду вам заважати, голубки. Й підглядати не буду, не сподівайся.

— Знущаються, — сказав у простір Лео. — Усі наді мною знущаються. Знайшли собі хлопчиська для биття. Ну й добре, я все одно найкрутіший.

— Плюс, — погодилася Калина.

Монітор згас.

Війна, подумала Калина. Особливий час. Страшний, дивний, могутній. Ми думаємо, що здатні її контролювати, утримувати в позначених рамках. Чіпляємося за цю оману до останнього, як за рятувальний круг, а потім уже пізно.

Так, пізно.

Думки спершу здалися чужими, але швидко стали своїми: вросли, пустили коріння. Калину це не здивувало. Її тепер узагалі мало що дивувало. Навіть пюрешка з котлетами.

У коридорі почулися кроки: тітка Оля йшла робити уколи.

Листопад 2023 — травень 2024