Чтение онлайн

Їм і не потрібно було її зупиняти. Усього лише виграти кілька секунд. За ту мить, поки дрони застрягли на старті, індикатори комп'ютера встигли відчайдушно блимнути — і згасли. Гул вентиляторів і бурчання хард-драйвів змовкли…

Виникли знову.

Блок безперебійного живлення!

Ще мить, і комп'ютер замовк остаточно: шнур із безперебійника висмикнули. Завмерли на ящиках дрони, так і не встигнувши злетіти. Затих генератор. У тиші, що настала, стали чутні звуки далеких розривів. Чи це пульсувала кров у скронях?

— Заспокоїлися?

— Так, — прохрипів Лео.

— Не станете більше лізти в бійку?

— Ні.

— Відпустіть його.

Лео

встав. Морщачись від болю в м'язах і зв'язках, із хрускотом розім'яв плечі. Він дивився повз горбоносого. Говорити було ні про що.

— Раджу вам надалі, — горбоносий вважав інакше, — бути обережнішими з імпульсивними поривами. Я заплющу очі на вашу поведінку. Але інший на моєму місці може виявитися не настільки короткозорим.

Трибуналу не буде, зрозумів Лео. Й що тепер, у дупу його поцілувати? Вони вбили Калину. Все інше не має значення.

— Знаєте, Вахненко, я вам заздрю.

Про що це він?

— Кинутися в бійку за кохану жінку? Попри очевидні наслідки? Ви кшатрій, я брахман. Я так не можу.

Лео нічого не зрозумів. Псих якийсь.

Псих помовчав. Додав:

— Але й ви не можете того, що можу я.

І сухо, офіційно, даючи зрозуміти, що розмову закінчено:

— Залишайтеся на місці до подальших розпоряджень. За вами приїдуть.

Гості винесли з бліндажа та з позиції все обладнання: комп'ютер із периферією, монітори, дрони, антену з підсилювачем сигналу, ретранслятор… Генератор залишили. Тінню, блідою примарою Лео бродив опорником. Бліндаж, окопи, траншеї — усе здавалося чужим, мертвим.

Я теж помер, не до речі подумав Лео. Це просто не так помітно.

Звідкись виник Щиголь. Відчувши дупою, що начальство з'явилося не на добро, рядовий десь ховався. Він хотів щось сказати, заглянув Лео в обличчя — і знову зник, від гріха подалі.

Лео повернувся в бліндаж. Топтався на місці, дивився, не бачачи. Укриття. Житло. Дім. Колишній дім… Щось привернуло його увагу. Лео зробив крок у кут, підняв те, що не помітили вбивці.

Проморгали? Не визнали гідним уваги?

Лео вийшов назовні, присів на край траншеї. Звісив ноги, примружився на сонце, що виглянуло з-за хмар. Пальці дбайливо гладили єдине, що залишили йому на згадку про Калину.

Шолом дублера.

Йому снився бик.

Бик ревів, бив задом, скакав цапом, намагаючись скинути сідока — не серйозно, а так, заради гри. Відчувати між ніг скажену гору м'язів було приємно. Така думка, якби її почув хтось зі сторони, віддавала еротикою, а може, паскудством, але Шиву більше не цікавила думка зі сторони — та хоч з усіх сторін світу! Він дав бику попустувати, потім огрів тварину тризубом плазом по могутньому стегну — й бик пішов по колу, заспокоюючись на ходу.

У колі проявилися материки, острови, затоки. Шива не здивувався — цей сон снився йому не вперше, й не вдесяте. Бик, родео, поїздка, земне коло — спочатку звик, а потім стало подобатися. Їздив би та їздив, до самого підйому.

Іноді

йому здавалося, що перестань він їздити, поверни бика геть — і все в колі піде прахом. Уві сні так буває — ввижається казна-що, а ти й віриш.

Він рухався проти годинникової стрілки, пускаючи час назад. Коли бик зупинився, Шива вже знав, що це за день, місце, подія. Медкомісія, так. Зайти в минуле глибше йому не вдавалося — бик намертво вставав тут, наче вкопаний, наче до медкомісії у Шиви не було ніякого минулого.

Може, й не було.

Медкомісія його здивувала.

Радар не просив про переведення, не писав рапортів. Йому і в «Ребарях» — роті бригадного РЕБ-прикриття — прекрасно служилося. Колектив злагоджений, начальство в бригаді притомне. Але прийшов наказ — і ось, будь ласка.

На співбесіді смаглявий лупатий тип у формі без знаків розрізнення звертався до нього не за позивним, і навіть не за званням — на ім'я-по батькові: Мирослав Вікторович. Капітан Шияненко, позивний Радар, від такого відвик. Спочатку запитання були стандартні: вік, освіта, військова спеціальність, робота перед армією. Відповіді теж оригінальністю не вирізнялися: тридцять п'ять, інститут радіоелектроніки, спеціалізація на військовій кафедрі — РЕБ; айтішник, фріланс, більше по софту, але й по залізу траплялося… В армії з 2019-го. Доброволець. За фахом. Медаль «Захиснику Вітчизни», орден «За заслуги» III ступеня…

Можна подумати, в досьє все це не написано! Он, тека на столі лежить.

З якими системами РЕБ працювали? Буковель-AD, Анклав, Нота, Прометей-МФ5, Хортиця. Нові? Кракен, Плутон…

— З «Покровами» працювали?

— Ні.

— Нічого, освоїте. Агорафобією не страждаєте?

Тут і почалося. Клаустрофобія? Боязнь висоти? Плавати вмієте? Потонути боялися? Умію, не боявся. Сни, у яких ви літаєте? Кошмари? В підсумку лупатий, чорт би його забрав, кивнув без коментарів — і відправив Радара на медкомісію.

Медкомісію дев'ятнадцятого року, коли він заявився до військкомату, Радар добре пам'ятав. Скарги? Хронічні захворювання? Зір — норма. Зуби — як у коня. Струси мозку? Переломи, вивихи?

Придатний! У третій кабінет.

Зараз усе було інакше. Терапевт, хірург, кардіолог, окуліст, невропатолог — у кожного капітан Шияненко відбарабанив не менше як годину. Кардіограма, енцефалограма, МРТ, очне дно, аналізи… В космонавти його готують, чи що?!

Останнім був психолог. У тестах Роршаха капітан вгледів метелика, ядерний вибух, літак, що падає, та тризуб. Психолог до упору тримав poker face. Психом його визнав? Чи це професійна деформація?

Яка різниця, якщо придатний.

Бик рушив за годинниковою стрілкою, повертаючись у сьогодення.

Шива не підганяв його, насолоджуючись кожною хвилиною відпочинку. Спогади — таким був зараз його відпочинок на ім'я «сон». Навіть якщо йому доступний найкоротший фрагмент спогадів, недогризок пам'яті, накопиченої за все життя, — це краще, ніж нічого.

Набагато краще.

Процесорний блок був захований у чорний броньований корпус. Параметри оперативки та процесорів вражали. Пів дюжини хард-драйвів і відеокарт. Серйозне залізо, на такому Радар ще не працював. Ні, вже не Радар — Шива. Новий позивний йому дали, не цікавлячись думкою капітана з цього приводу.