Чтение онлайн

Коли Сич розгледів нарешті трикляту «Bradley» — ага, під деревами, за іржавим гаражем! — ефір раптом вибухнув добірним матом.

— Что за хуйня?!

— Куда, блядь?!

— Поворачивай! Поворачивай!

— Мой не слушается нихуя!

— И мой…

— Что там у вас?

— Потеряли управление!

— Ёбаный РЭБ!

Не долетівши до цілі метрів двісті, рій FPV розвернувся й рушив назад. РЕБ? Ні, від РЕБу дрони просто падають. Ці ж ішли, як на параді, рівно та цілеспрямовано, розходячись віялом…

Твою

ж мать!

— Съёбывайте! — закричав Сич у мікрофон. — Быстро!

На моніторі він бачив, як дрон пірнає у відчинені двері бліндажа дронщиків. У хмарі диму й пилу злетіли колоди — й впали назад. Під завалом горіло та вибухало. Ще вибух. Ще. Бліндажі, склади БК, КП. Хтось, перехопивши управління дронами, бив з вражаючою, нелюдською точністю.

— Дуплет! Дед! Якут! Резник!..

Тріск перешкод.

На дисплеї з’явився «Ланцет». Сич заворожено спостерігав, як той наближається до його власного бліндажа. Це не хохли. Немає в хохлів таких технологій. І в нас немає. Й у піндосів із жидами…

«Вот ты какой, бунт машин», — встиг подумати Сич за мить до того, як «Ланцет» перетворив його укриття на філію пекла.

— Лісовик викликає Отамана!

На дисплеях творилася вакханалія дронів.

— Лісовик викликає Отамана, прийом!

Верткі бабки — свої, чужі, не розібрати! — носилися над полем бою в удаваному безладі. Але комбат був упевнений: у хаосі є система, просто він її не бачить. Дрони плели мережу над позиціями противника, й там, де нитки сходилися у вузли, спухали вогненно-димні клубки розривів.

Пів години тому друга рота спробувала піти в контратаку. Ворожий штурм захлинувся, техніку знищено, вцілілі кацапи ніс зі щілин бояться висунути — саме час закріпити успіх.

А от дзуськи вам!

Хто б не керував оскаженілими дронами — він вів свою битву, й контратака другої роти в його плани не входила. От чому б не перенести удари на кілометр-півтора в глибину, щоб дати можливість піхоті зачистити першу лінію? Але все сталося рівно навпаки: передній край перетворився на пекло.

Туди не сунувся б і камікадзе. У сенсі, людина, не дрон.

Четверо «трьохсотих». Доповіді про неможливість просування. Комбат дав наказ відійти.

— Лісовик викликає Отамана!..

З дронів-розвідників слухався лише один. Решта показували те, що бажав бачити божевільний перехоплювач. Зв'язок — якщо це можна назвати зв'язком! — був схожий на ниткоподібний пульс людини, що вмирає. Усі канали були забиті потоками кодованої інформації.

— Командире, є зв'язок!

Ну нарешті!

— Отамане, це Лісовик! У нас тут повний безлад та розгардіяш. Розгардіяш, кажу!

— …Плюс! Так, по суті. Дрони з глузду з'їхали! Криють передній край!.. Щільно?

Так щільно, шо пиздець!..

— …що? Мінус. Не зрозумів, повторіть…

— …продовжувати запуски? У нас дрони закінчуються… Плюс. Зрозумів. Так, продовжувати…

Комбат дав відбій. Підняв погляд на начштабу:

— Наказав запускати ще більше дронів. Нова партія до нас уже їде. В контратаку не лізти до окремого наказу. Сидіти, спостерігати. Ще сказав: вона відмінно справляється. Нехай працює далі.

— Вона? Хто — вона?

У відповідь комбат лише розвів руками.

— Ви вже читали звіти? — запитав старий.

— Я щойно повернувся, — відповів Дінеш. — І одразу до вас.

Очевидно, це означало «ні». Але скільки б років не минуло, а горбоносий так і не навчився відповідати на запитання свого вчителя прямим і однозначним запереченням.

— Навіть не переодягнувся, — зніяковіло додав він.

Дійсно, на Дінеші була військова форма без знаків розрізнення. Однострій був зшитий на замовлення в модельному ательє та сидів, як влитий. Старий знав за горбоносим схильність до франтівства і ставився до цієї слабкості з поблажливістю.

У Дінеша було мало слабкостей. Любов до гарного одягу — не найгірший варіант.

— Вдало з'їздили? — запитав старий.

Дінеш знизав плечима:

— Не знаю. Не впевнений.

— Що там?

— Собака. А може, вовк.

Він зрозумів, що говорить загадками, й поправився:

— Солдат підібрав у лісі цуценя. Виростив, вигодував. Потім, згідно зі свідченнями свідків, пес наївся людського м'яса. Трупи в сірій зоні, розумієте?

Старий кивнув.

— Наївся, — підбив підсумок Дінеш, — і кинувся на ворогів.

— Пса вбили?

— Так, але пізніше. Свідки кажуть, що…

Дінеш замовк.

— Що вони розповідають? — жорстко запитав старий.

— Вони мовчать, шрі Чаттерджі. Якщо й відкривають рота, то небагатослівні. Складається враження, що вони самі вже не вірять тому, що бачили. З уривчастих свідчень можна припустити, що пес перетворився на чудовисько. Описати його солдати не можуть. Хіба що один…

— Продовжуйте, шрі Дінеш.

— Він сказав: «Метафора війни». Й уточнив: «Розгорнута метафора війни». Він філолог, розумієте?

— Метафора війни, — повторив Чаттерджі Вішванатх. Погляд його став важким. — Розгорнута. Так, я розумію. Чому в це відрядження послали саме вас, шрі Дінеше?

Горбоносий криво посміхнувся:

— Сказали, більше нема кого. Сказали, ніхто, крім вас, не повірить, а отже, не розбереться. Наказали збирати матеріал і готувати висновки.

— А я, — додав старий, — занадто старий для відряджень. Це вони теж сказали?