Чтение онлайн

— У тебе дронів вистачає?

— На сьогодні вистачить. Ось на завтра…

— Роби більше запусків! Що перехопить, тим нехай працює. Може, й вам щось залишиться для арти. Я тобі вранці ще дронів підкину.

— Плюс-плюс! — голос Лисиці зазвучав веселіше. — Ще б дізнатися, що це за козел…

— З'ясуємо, — пообіцяв комбат без особливої надії. — Йди працюй.

Він дав відбій і обернувся до зв'язківця.

— Дай мені зв'язок із комбригом.

— Вона вважає їх своїми, — сказав старий.

— Що, вибачте?

Його співрозмовник прокинувся від роздумів — таких глибоких, що здавалося, ніби він заснув. Смаглявий, горбоносий, з лупатими очима, перебуваючи в замисленості, він нагадував різьблену статуетку із сандалового дерева.

— Вона вважає всі дрони своїми, — терпляче повторив старий. — Не частиною себе, ні. Це зброя, а отже, її зброя. Оператори дронів для неї нічого не значать. Це люди, отже, ними можна знехтувати.

Він пройшов у кут кабінету, ніби хотів сховатися від чогось. Став там, де стіни сходилися, повернувся до співрозмовника:

— Танець Калі шириться, шрі Дінеше. Дрони? Наступними будуть керовані ракети. Потім, імовірно, прийде черга літаків.

Горбоносий Дінеш кивнув головою:

— Так, шрі Чаттерджі, ви маєте рацію. Не скажу, що мене тішить така перспектива.

— Я й ви, — старий засміявся. Веселості в його сміху не виявив би найтонший слух. — Схоже, ми єдині, хто не радіє.

Він теж був смаглявим від народження, але з роками шкіра Чаттерджі Вішванатха набула попелястого відтінку. Шапка кучерявого волосся зберегла пишність і пружність, хоча й втратила початковий чорний колір, посивівши до останнього волоска.

— Військові, судячи з реакції на звіти, просто щасливі. «Перехоплюючи дрон, вона керує ним краще, ніж вихідний оператор», — це все, що я чую. Краще за оператора — цього їм достатньо, розумієте?

Дінеш кивнув ще раз.

— Мої заперечення для них нічого не значать, — старий перестав сміятися. — Мої побоювання — теж. Мої прогнози… Знаєте, як назвав їх генерал Сікорський? Релігійним мракобіссям! І обличчя в нього в цей момент було точнісінько як у мого зятя, коли він заборонив читати Веди маленькій Калині.

— Шрі Чаттерджі, — обережно запитав Дінеш, — який шанс ви даєте на те, що Калина схаменеться? Повернеться в біологічне тіло?

— Вона не схаменеться. Навряд чи вона взагалі пам'ятає, що в неї є тіло. Це має для неї приблизно таке саме значення, як для вас обрізаний ніготь. Десь валяється, й добре.

Старий подумав. Додав:

— Сама вона не схаменеться. А я не знаю, що може підштовхнути її до такого рішення. Багато хто з тих, хто в давнину опанував Астравидью, вважали, що це вони володіють небесною зброєю. Але тією ж, а може, й більшою мірою зброя володіла ними.

Кабінет можна було назвати житлом аскета. Світло-бежеві стіни, світлий ламінат на підлозі. Мінімум меблів. Так, на столі — моноблок і клавіатура. Але жодних фігурок, прикрас, вишивки, курильниць із пахощами — усього того, чого можна

було очікувати, виходячи із зовнішності співрозмовників. На підвіконні не валялися забуті ґаджети, на столі не були розкидані маркери, олівці та пачки паперу для нотаток.

Нічого зайвого.

Єдине фото в рамці на стіні: дівчинка років шести, вся — лікті та коліна, залізла в крісло з книжкою. Стара книжка в линялій палітурці була чи не більшою за юну читачку. Дівчисько кумедно морщило лоба. Судячи з усього, вона була повністю поглинена читанням.

Вимовляючи останні слова, старий дивився на цю фотографію.

— Я пам'ятаю ваші лекції, шрі Чаттерджі, — тихо сказав Дінеш. — Скільки років минуло, а я пам'ятаю все до останнього слова. «І відповів Шива: “Нехай жодна людина не надумає нею битися. Потрапивши слабосильному до рук, ця зброя може спалити весь минущий світ. Її слід завжди вживати, як захист проти іншої зброї. Чарівна, вона невідворотна…”»

— Але удар іншої зброї вона відбиває, — закінчив старий. — У вас гарна пам'ять, шрі Дінеше. Але ж як гарно все починалося! Яким правильним воно бачилося, яким корисним! Адже що робили ми з вами? Розробляли особливу форму контакту, фактично симбіозу між людиною та штучним інтелектом нового покоління. Інтегральний режим створював оператора, пілота, дроновода з можливостями, що перевищують звичайні…

Він ударив кулаком у долоню:

— Чому я одразу не сказав: з надлюдськими можливостями? Чому не застеріг? Певно, я боявся знову почути про релігійне мракобісся. Зять нагородив мене справжнім психозом. Наслідки цієї травми я буду пожинати до смерті.

Старий гірко посміхнувся:

— На лекціях я був хоробрішим. Хоробрішим і молодшим.

— Лук, що вивергає тисячу стріл, — підхопив горбоносий. — Летючі колісниці. Полум'я, яскравіше за тисячу сонць. Ви говорили, а я бачив установки залпового вогню, винищувачі в небесах і епіцентр ядерного вибуху. Те, на що міф і час перетворили війну колишніх цивілізацій.

— А зворотний процес ви теж бачили?

— Я вас не розумію, шрі Чаттерджі.

— Ви були моїм найкращим учнем, шрі Дінеше. Тому… Ви дозволите зробити вам зауваження?

— Звичайно! У будь-який час…

— От-от. У будь-який час? Час — це не тільки купа запорошених століть. Це ще й особливі, короткі, щільно спресовані періоди. Вони перенасичені подіями, а головне, стражданнями. Накопичення страждань — небезпечний ресурс, кому, як не вам, це знати!

Горбоносий прикусив губу.

— Стародавню систему залпового вогню, — старий удав, наче не помітив замішання співрозмовника, — час перетворює на лук, що вивергає тисячу стріл. У всякому разі, у збережених переказах. Але час здатен і вчинити навпаки. Лук він перетворює на систему залпового вогню, причому в нас на очах. Особливий час, пам'ятаєте? Війна — це завжди особливий час. А потім із сучасної «Вільхи» воно робить міф, божественну зброю. Із системи залпового вогню, з людини, яка зібралася здійснити залп…

Він замовк.