Чтение онлайн

Як довго Купер не міг заснути у кімнаті відпочинку! Змушений був навіть проковтнути дві снодійні пігулки. Чорна пітьма поступово поглинула його.

І от вранці прийшов фізіолог Стефансон, оперативний черговий, і повідомив, що Біллі Род-жерс, приречений на вигнання з сіті, таємниче зник. А сіті — це не те місто, де людина може щезнути з власного бажання.

Девід виповз із куреня на невеличку, добре втоптану галяву. Коричневі качалки очерету хилилися од вітру. Шерхотіло сухе торішнє листя. Чорна застояна вода бралася під вранішнім вітром ряботинням. Якась тварина,

схожа на величезного пацюка, вистрибнула на купину, блиснула на хлопця очима-намистинка-ми і шмигонула в очеретяні хащі.

Незнайомець пішов, коли хлопець ще спав. І знову Девід залишився один. Він не знав, як вийти з цієї галяви на путівець. Чи не доведеться проблукати цілий день?

Він простягнув руку до нагрудної кишені сорочки. Фотографія батька та складена чотирикутником записка лежали на місці. Але Девіду здавалося, що записку він учора поклав в інший ріжок кишені.

“Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав…”

Вночі знову привидівся отой сон. А все почалося…

Девід повернувся з ліцею й нашвидкуруч пообідав. Невдовзі мав прийти батько. Ввечері, коли сутеніло, вулиці міста ніби вимирали. Муніципалітет заощаджував електроенергію, тому ліхтарі жевріли тільки уздовж центральних вулиць. Банди гангстерів почували себе цілковитими господарями на околицях міста. Тому всі квапилися додому ще задовго до смеркання. Навіть поїздка у власному автомобілі не гарантувала безпеки. Автоматні черги прошивали кабіну. Вбивці обшукували трупи й зникали.

Батька надто довго не було. Девід почав хвилюватися. І тут подзвонив телефон. Хлопець взяв трубку й почув батьків голос:

— Хелло, Девід! Ти чуєш мене?

— Ну, звичайно, — відповів хлопець. — Коли ти повернешся?

— Так сталося, синку, що ми, мабуть, побачимося не скоро. Може, через півроку…

— А що сталося? Куди ти їдеш?

— Поки що не можу сказати. Пізніше дізнаєшся. Але я обов’язково повернуся. Року не мине…

— А як же я житиму без тебе?

— Гроші я тобі залишив. Дещо переказав на твою чекову книжку. Грошей вистачить більш ніж на рік. А там я повернуся.

Батько працював у військовій лабораторії. Він був уже досить відомим ученим, заробляв чимало грошей. Наступного дня, ввечері, подзвонив шеф батькової лабораторії. Девід відповів, що батько як поїхав учора на роботу, так і не повернувся. Через годину в квартирі було повнісінько поліцейських. Девіда допитували так витончено, що він майже відразу розповів про батьків телефонний дзвінок.

Поліцейські та детективи в цивільному обшукали всю квартиру. По аркушику перебрали всі батькові нотатки. Простукали стіни, стелю, підлогу. Знайшли чекову книжку Девіда та гроші. Особливо прискіпливо розпитували про батькових друзів. Нікого із них Девід не знав. Після смерті матері в батька з’явилося чимало нових друзів. І це дивувало хлопця, бо батько за вдачею був самітником.

Девіда запросили до поліцейської машини і повезли до якоїсь лікарні. Сказали, що він хворий. Запропонували лягти на канапі. Приємне тепло миттю прилинуло до голови. За хвилину Девід заснув. Проснувся вдома на дивані. Двері було замкнено. Відтоді він часто чує уві сні два голоси:

— Скажи, де батько?.. Скажи, де батько?

— Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав.

Якийсь час Девіду здавалось, що за ним стежать. Він не раз відчував чийсь надто пильний погляд. Два-три обличчя стали йому до огиди знайомими. Але хлопець ні до кого не ходив. Із ліцею він негайно їхав додому. І, врешті-решт,

Девід вирішив, що стеження припинилось.

Хлопець, можливо, спокійно чекав би батька, якби не записка, підкинута в квартиру крізь зачинені двері. Так він опинився на пустельній галяві посеред Шерфілдських боліт.

Та годі споминів. Час подумати про пошуки путівця. Девід підійшов до води й промив очі. Від рук гостро запахло жабуринням. І раптом на нього спала чиясь тінь. Хлопець підхопився на ноги. Позаду стояв незнайомець і усміхався:

— Довго спиш, хлопче!

— Я вчора дуже стомився.

— Як тебе звати?

— Девід… А вас?..

— Сем… Нарешті ми познайомилися… Я добре знаю ці місця. Торгую з натуралістами. Проведу тебе до них. Побудеш із ними. Сам тепер бачиш, що до сіті потрапити не так і легко. Треба домовитись. У мене й серед сторожі є знайомі.

Хлопцеві дуже хотілося повірити у щирість Сема. І він ніби забув про свої підозри. Той голос зі сну — звичайнісінька маячня…

За болотом, на сухому узвишші, Девід побачив табір натуралістів. Це було коло з кільканадцяти великих очеретяних куренів, обтягнутих поліетиленовою плівкою. Хлопцеві здалося, що він якимось дивом перенісся на кілька століть назад у доколумбову Америку. В таких куренях, напевно, жили ірокези та могікани. Правда, американські туземці виготовляли своє житло з кори та оленячих шкір. Але з куреня вийшов чоловік, одягнений у вицвілу сорочку та полатані штани, обутий в гумові чоботи.

— Спокою вам! — привітався Сем. — Де великий батько роду?

— Він копає канаву, щоб спустити воду, — відповів чоловік. — А що ви шукаєте у нас?

— Цьому хлопцеві потрібен притулок. Він сказав мені, що чекає батька. Прихистіть його на день-два.

Чоловік у гумових чоботях та потертій сорочці нахмурився:

— Нових членів у нас приймає тільки рада великих батьків. І то ми віддаємо перевагу дорослим: вони мають картки на допомогу по безробіттю.

Обличчя в господаря було жовте, ніби висотане лихоманкою. І Девід раптом поспівчував йому, хоча той холодно привітав гостей.

— Натуралісти нікому не відмовляють у допомозі, — наполягав Сем. — Про це знає вся Ландтеррі. До того ж він не затримається у вас більше двох днів.

Жовтолиций чоловік відповів:

— Бути членом клану й жити з нами — це не одне й те ж. Хай твій хлопчина живе, коли хоче. Я, Вільям Лінк, батько роду, надаю тобі, хлопче, притулок у клані “мускусного щура”.

Девід низько схилив голову. Жовтолиций чоловік підійшов ближче, звів правицю:

— Запам’ятай три основні закони нашого життя. І не порушуй їх, доки мешкатимеш із нами. Працюй з ранку до вечора! Слухайся батьків сімей і батька роду! Не проси більше, ніж тобі дали! Згоден?

— Згоден, — відповів Девід. — Але я не хочу лишатись у вас…

— Тихо! — смикнув його за рукав Сем, — ти побудеш тут день—два. Я знайду спосіб проникнути до сіті. Довірся мені.

— Ну, коли так! — розвів руками Девід.

Через годину хлопець добував собі хліб насущний лопатою. Разом із своїми однолітками він виконував картоплю на полі, відвойованому в болота. Хлопчаки були голі до пояса, в старих засмальцьованих шортах чи джинсах. Девід і собі зняв сорочку та куртку й поклав їх на купині. Коли повертався до гурту, побачив невисокого, кремезного, круглолицього чоловіка, одягненого в блакитну уніформу з червоними літерами “ЕМ” на грудях. Чоловік пильно поглянув на Девіда, а потім відступив убік і ніби щез в очеретах.