Чтение онлайн

Хлопець почав уперто пригадувати. Ультразвуковий ключ до квартири, окрім нього, мав тільки батько. Того ж таки вечора, коли на підлогу впала записка, він спустився на швидкісному ліфті у вестибюль. їхній будинок, де мешкали люди середнього достатку, охороняли по черзі колишні поліцейські. У дім вони пускали тільки тих, кого запрошували господарі квартир.

— Мені здається, що хтось побував сьогодні у нас вдома, — сказав Девід. — Чи не заходив хтось чужий у дім?

— Хлопче, як ти можеш так думати! — обурився охоронець у куленепробивному жилеті. — Навіщо ж тоді ми тут? Люди зараз майже не ходять одні до одних у гості. Не те було колись,

ну, скажімо, років із тридцять тому. Тоді, уяви собі, люди збиралися ще сім’ями, щоб поїхати разом на пікнік. Важко в це повірити, правда? Так що сьогодні до наших мешканців приходили тільки родичі. Я їх усіх добре знаю. Вони сюди ходили ще задовго до того, як зник твій батько. Та постривай… ще приїздила машина “Ескадрону милосердя”. І я в дім пропустив одного їхнього службовця. їх, як і поліцію, пускають всюди. Такий закон. Документи він мав справні…

— А що ж робить цей “Ескадрон милосердя”? — запитав Девід.

— Важко сказати… Вони приїздять до тих, хто хоче накласти на себе руки. Але про їхніх клієнтів запитувати не годиться. А ще вони допомагають безробітним. Навіть місто для них збудували. Називається просто — сіті.

Повернувшись із слідчої контори, Девід пригадав цю розмову з охоронцем. У пам’яті спливли не такі вже й далекі дні. Після того, як померла мати, до них приходили тільки батькові друзі. А якось з’явився зовсім невідомий чоловік. Він прийшов пізно ввечері, коли хлопець лягав спати. Батько довго про щось говорив із пізнім гостем у передпокої, увімкнувши відеомагнітофон на повну потужність. Коли Девід проходив повз них до своєї кімнати, то несамохіть почув батькові слова: “Я обов’язково мушу потрапити до сіті”. Той незнайомець був одягнений у дивну блакитну уніформу з червоними літерами “ЕМ” на грудях.

Отак коло замкнулось. Хлопцеві дедалі частіше пригадувалися батькові слова. Батько залишив йому гроші. Поліція, обшукавши квартиру, їх не зачепила. На ту суму можна було прожити принаймні рік. А далі як бути? А може, батькові потрібна допомога?..

Девід часто згадував батька. Як із ним добре жилося! Скільки міст вони об’їздили на машині! Батько знав про все на світі. Його розповіді про різні дивовижі з життя природи були незрівнянно цікавіші, ніж навіть телевізійні серіали про космічні битви та завоювання інших планет. І, чи не найголовніше, він з півслова розумів усе, що хотів сказати Девід. Так, врешті-решт, прийшов день, коли хлопець зрозумів: він шукатиме батька. Інакше він не зможе. А орієнтир у нього був поки що один — сіті, місто для безробітних, збудоване “Ескадроном милосердя”. І Девід опинився тут, у глибині Шерфілдських боліт.

Хлопець відчув, що ноги відпочили. Він зможе йти далі. На душі стало спокійніше. Якось добреде до сіті. А там же є поліція. А коли поліцейські не допоможуть, то він ходитиме по сіті, показуватиме фотографію, розпитуватиме, шукатиме.

Сонце спадало в болото. Крайнеба пломеніло. Острівці очерету поміж чорних прямокутних кар’єрів, заповнених водою, були схожі на білі клітки шахової дошки. І на мить Девіду здалося, що у світі вже немає величезних потворних міст із розсипищами хмарочосів, плутаниною бетонних шляхів, тунелів, залізних колій, багатотисячними юрмами байдужих до всього людей, а є тільки застояна вода, сухий очерет і брили чорного масного торфу.

Раптом Девід почув шерхіт кроків. Продираючись крізь кущі вересу, на путівець виходив якийсь чоловік. Його поява була такою несподіваною, що хлопець здригнувся. Чоловік був одягнений

у сірий джинсовий костюм. Обличчя в нього було смагляве, кругле. На хлопця дивилися безбарвні, ніби аж прозорі очі. Але посмішка в чоловіка була приємна. Схотілося й собі усміхнутися у відповідь.

— Що ти робиш тут, хлопче? — запитав чоловік. — Куди йдеш?

— Гуляю, — відповів Девід. — Колись люди ходили пішки. Не завжди ж їздити автомобілями!

— Значить, вітер мандрів приніс тебе аж на Шерфілдські болота? — не вгавав незнайомець. — І давно ти вже в дорозі? Певне, хочеш стати натуралістом?..

— А хто такі натуралісти?

— Добре, що ти цього не знаєш. Вони живуть на болоті. Схожі на індіанців. Ти ж читав книги Купера, Майн Ріда? Не повірю, що не читав. Вигляд у тебе такий, як у хлопців з інтелігентних сімей.

Незнайомець присів біля хлопця. Якусь хвилину вони мовчали. Девіду не хотілося, щоб чоловік пішов геть. З ним було спокійніше, затишніше. У місті люди навіть не дивилися один на одного. Проходили поруч, не помічаючи. Якщо ти спіткнешся й впадеш, тебе просто обминуть або переступлять. І ніхто не схилиться й не подасть руки. А тут до нього підійшов незнайомий чоловік, до того ж дорослий, і зав’язав розмову, мов із рівним. Такі дива, очевидно, бувають тільки па Шерфілдському болоті.

— Я йду в сіті, — сказав Девід.

— Такий малий і вже безробітний, — засміявся незнайомець. — Почекай, підрости ще трохи…

— Але мені треба потрапити в сіті, — наполягав хлопець. — Чи далеко ще йти?

Очі незнайомця стали колючими. Девіду здалося, що він чув раніше голос цього чоловіка. Він похнюпив голову, замислився. Але де, коли вони зустрічалися?..

— А яке в тебе діло в сіті? — допитувався незнайомець.

Девід мовчав. Незнайомець підійшов до хлопця ближче, майже впритул, погладив по голові:

— Ну не гнівайся! Звичайно, в такого дорослого джентльмена можуть бути свої таємниці. Вони мені не потрібні. От тільки в сіті без спеціальної перепустки не зайдеш. Нікого не пускають. Порядок там такий.

Про це Девід не подумав. Він просто не міг уявити, що до якогось міста може бути заборонений вхід.

— А хто не пускає? — запитав він. — Поліція!?

— Поліції в сіті немає. Там орудує “Ескадрон милосердя”. У нього хлопці міцніші, ніж у поліції.

— А якщо їх дуже попросити?

— Не допоможе…

— Ні, я піду… Сам побачу…

— Я тебе не тримаю. Йди… Тим паче, що нам по дорозі.

…Незабаром перед Девідом та незнайомцем виросла сіра висока стіна із бетонних плит. У ній був прорізаний напівкруглий отвір, перегороджений щільними металевими воротами. Невеличкі дверцята вели до приміщення для варти. Хлопець зайшов всередину, а незнайомець зупинився по той бік порога. Стрункий підтягнутий чоловік, одягнений в блакитну уніформу з двома червоними літерами “ЕМ” на грудях, запитливо позирнув на Девіда:

— Чого тобі треба, хлопче?

— Пустіть мене до сіті!

— Не можу, — незворушно відповів вартовий. — Що ти там будеш робити? Екскурсій до нас не водять. Підростеш — тоді, будь ласка!

— Мій батько в сіті, — пояснив Девід. — Я хочу з ним зустрітись. Його ім’я та прізвище — Пітер Сноу.

— Пітер Сноу, — повторив вартовий. — Він тобі написав листа, запрошував приїхати?

— Ні, — відповів Девід. — Я сам…

— Тоді в твого батька, напевно, є серйозні причини жити тут без тебе й твоєї матері, — зробив висновок вартовий. — Ми не пускаємо в сіті непроханих гостей.