День сірої хвилі
Шрифт:
— Нічому не дивуйтеся, — прошепотів інспектор на вухо Куперу. — Втім, вони ніколи особливо не цікавляться відвідувачами.
…Під величезним дощаним дахом сидів гурт обірваних людей — чоловіків, жінок, дітей. Посередині завзято сичало і стріляло навсебіч іскрами напівзгасле вогнище. Червонувате світло вихоплювало з пітьми пелехаті бороди чоловіків, довге скуйовджене волосся жінок. Мало не біля самісінького жару бабралися зовсім голі діти і скавчали, мов собачата.
Натуралісти саме вечеряли. Купер, напруживши зір, розгледів в їхніх руках картоплю, гриби та невеличкі рибинки, нанизані на тонесенькі палички. Завзято працювали щелепи. Орда жувала і глитала їстиво, не звертаючи уваги на гостей, які стояли біля
Інспектор виставив одну ногу вперед і заклав руки за спину. Купер своєю поставою також намагався вдавати, що й він цілком спокійний. Уважно розглядав натуралістів. Дійшов висновку, що ця хижа під широким дахом правила їм за своєрідну спільну їдальню. Не помітив тут столів, стільців, жодної подоби ліжок.
Шеф “Ескадрону милосердя” вперше бачив орду натуралістів. Ким же були колись ці люди, де жили? Погляд Купера раз у раз зупинявся на інтелігентних обличчях з витонченими рисами. Оцей, мабуть, був учителем. Його жестам притаманні стриманість і велике почуття самоповаги. Так поводять себе ті, кому тривалий час доводиться бувати в центрі загальної уваги. А той… може, інженер, може, математик-обчислювач. Принаймні має якісь стосунки із точними науками. Вони обоє жили колись у великому місті, ходили на роботу, приносили додому платню. Чи були колись щасливими ці люди? Навряд…
Електромобілі зігнали їх з вулиць у підземні переходи. Хмарочоси ховали від них сонце. Бетон, асфальт і піногума закували землю під їхніми ногами. Місто стало залізобетонними хащами, ще жахливішими, ще зловіснішими, ще згубнішими, ніж найдикіша південноамериканська сельва.
А потім їх спіткала катастрофа: надійшла поштова картка, що сповіщала про звільнення з роботи. їхній, на перший погляд, впорядкований світ розсипався, мов картковий будиночок. Вони опинилися за бортом життя. Допомога з безробіття давала їм змогу якось існувати, не боячись наглої, голодної смерті. Але їм забракло чи не найголовнішого — роботи, активної діяльності, можливості самовираження, відчуття власної значимості, спілкування з людьми. І тоді вони залишили залізобетонні хащі, де ними ніхто не цікавився, ніхто їх не потребував, і зібралися на цій сплюндрованій багато років тому землі. І стали потрібними один одному. Заходилися садити картоплю, ловити рибу, ящірок, птахів, збирати гриби. Так вони знайшли собі “роботу”. Відмовилися від машин. Користувалися лише найпростішими знаряддями з металу, дерева та каменю. Взяли з цивілізованого світу лопату, сокиру, голку, ніж. Мокли під дощем, мерзли взимку. Вечорами тулилися один до одного і горнулися до вогню. Так народжувався натуралізм.
Натуралістські клани часом розпадалися. Одні не витримували важких умов життя і поверталися в місто, другі ставали волоцюгами, треті хворіли і потрапляли до благодійницьких лікарень. Поліція і фермери переслідували натуралістів, руйнували їхні табори, цькували бідолах собаками. Над ними збиткувалися преса та телебачення. Так тривало до того часу, аж поки уряд зрозумів, що йому, власне, дуже потрібен цей рух! Безробітні залишають міста. Ну, й добре — менше мороки, менше проблем у муніципалітетів. Хто ж зацікавлений в тому, щоб вони ходили на демонстрації, домагалися роботи, голосували за кандидатів опозиційних партій? Хіба ж не ліпше для суспільства, коли зайва людність живе у болоті?!
І уряд взяв під свою опіку натуралістів. Їм віддавали для поселення непридатні, спустошені землі, час од часу допомагали одягом, харчами, інструментом. Так натуралізм став чинником високої державної політики.
Професор Купер, психолог і соціолог водночас, знав історію розвитку натуралістського руху. Для цих людей коло буття замкнулося: далекі пращури вийшли з печери, а правнуки до неї повернулися…
Сорокарічний чоловік з дуже тонкими, інтелігентними рисами обличчя ніяк не міг вгамувати голод. Його довгі пальці жадібно шматували
Нарешті на них звернули увагу. До новоприбульців підійшов високий сивий чоловік, загорнутий у довгу ряднину. Купер зрозумів: перед ним — вождь клану.
— Що ви шукаєте у нас, брати? — запитав той поважно.
— Притулку на ніч, — відповів інспектор.
— Тоді сідайте до вогню.
Опецькувата жінка в комбінезоні кольору хакі відсунулася, поступаючись гостям зручним місцем. Хтось тицьнув Куперу в руки кілька картоплин. Шеф “Ескадрону милосердя” поглянув на інспектора, який сидів біля вождя і про щось з ним розмовляв. Здається, їх ніхто ні в чому не запідозрив. Однак на душі в професора було важкувато. Він чув багато різних розповідей про натуралістів. Втеча від цивілізації, втеча в болото… Що ж вона їм дала? Печену картоплю, благенький дах над головою, лахміття? “Ескадрон милосердя” обіцяє значно більше. Але ж те слово: брати? Прекрасне, благородне слово…
Обличчя натуралістів ставали дедалі сумнішими, суворішими. Згасло вогнище, зникало й хвилинне збудження, викликане теплом та їжею, якої сьогодні було вдосталь. Люди зводилися на ноги і йшли у темряву. Десь там у кущах на них чекали нори.
— Я влаштую вас на ночівлю, — сказав вождь, потираючи лоба зашкарублою рукою.
Купер та інспектор лишилися вдвох біля згаслого вогнища.
— А знаєте, хто тут вождь? — сказав пошепки інспектор. — Колишній доктор філософії. Кришталево чесна людина. Не поладнав колись із університетським начальством. Звільнили його. Ми маємо досьє на всіх керівників натуралістського руху. Можу вам сказати як цілком надійній людині, що майже всі вожді кланів — наші агенти. Вони мають банківські рахунки і відкладають на них зароблені в поліції гроші. Цих діячів зовсім не важко вербувати. Вони кілька років правлять кланом, чинять суд, водять своїх підопічних на пошуки їжі, а потім таємниче зникають. А на березі моря тим часом виростають затишні будиночки, оточені зеленими газонами. Так ми тримаємо натуралістський рух під контролем. А от вождь цього клану… Ми навіть не пробуємо його завербувати. Даремна справа. Ідеаліст…
В голосі інспектора, що промовляв останні слова, забриніли нотки поваги. Купер не відповів йому. Так, він знав про цю підступну механіку. Знав він і те, що й серед натуралістів не було рівності. У кожному клані поступово складалася ієрархія — вождь, великі батьки родів, батьки сімейств…
До них несміливо підійшла молода дівчина, загорнута в довге пончо. Цей екзотичний одяг був ще цілим і майже чистим. Очевидно, юна натуралістка зовсім недавно залишила рідний дім.
— Брати, завтра ви залишаєте нас? — запитала вона.
Голос її звучав, мов срібний дзвіночок. Дівчина одразу впала в око Куперові. Чорне волосся рівними омахами спадало на гладеньке чоло, у глибинах темних западин на тендітному обличчі блимали лагідні очі.
— Та маємо такий намір, — відповів інспектор.
— Візьміть мене з собою, — попросила дівчина. — Тут всі чоловіки вже одружені. Мені немає пари.
— А ти прийняла посвячення? — запитав стиха інспектор.
— Ні, — твердо відповіла дівчина. — Я ще вільна. Вони не хочуть прийняти мене.
— Значить, ти можеш будь-коли піти звідси.
— Я хочу перейти в інший клан. Чи ви не вірите мені? Дивіться!
Дівчина хотіла показати руку, але інспектор владним жестом зупинив її.
— Візьмемо її з собою? — запитав він пошепки у Купера.
Той байдуже відповів:
— А навіщо? Клопотів тільки додасть!
— Їй би краще було в сіті, — інспектор захвилювався. — Дівчині ледве сповнилося двадцять років. Тут їй не місце. У нас там більше перспектив!
— Ну, що ж, хай іде…