Чтение онлайн

— Як же ти шукатимеш батька? — знову запитав Сем.

— Я не знаю… Ходитиму, приглядатимусь… Тут же є якісь списки мешканців.

— А до тебе ще ніхто не підходив?

— Дуже комусь треба. От якби батько побачив…

Розмовляючи, вони підійшли до величезної споруди, схожої на перевернуту догори дном чашку. Сем узяв Девіда під руку й провів до просторої круглої зали. Хлопець звернув увагу на те, що вони зайшли всередину довгим, покрученим, мов лабіринт, коридором. Довелося відгорнути кілька запон із цупкої важкої тканини. В залі, на підлозі з гумобетону, сиділи люди. Девід бачив тільки їхні спини та голови. Лунала якась

незвична музика. Під стелею спалахували й гасли різноколірні лампи.

Музика чимось нагадувала колискову. В такт її люди хитали головами.

Хлопець відчув: у нього паморочиться голова.

— Що це? — запитав тихо.

— Концертний павільйон, — відповів Сем. — Музика тут, правда, трохи своєрідна, але людям, як бачиш, вона дуже подобається.

Сотні людей, як іграшкові манекени, хитали головами. Кожен із них сидів поодаль від іншого. Тому підлога зали нагадувала величезну шахівницю із сірими фігурками-людьми. Це видовище неприємно вразило Девіда. Він подибав до виходу. За ним йшов Сем.

— Там, всередині, якась незвична атмосфера, — сказав Девід. — У повітрі дуже багато іонів…

— Майже вгадав, — обізвався Сем. — Цю повітряну суміш називають “музичним коктейлем”. Дихають нею, щоб веселіше стало на душі. Вона не шкідлива для здоров’я.

Ще багато дивовижного побачив того дня Девід. Запам’яталася йому неглибока яма, на дні якої лежали дерев’яні призми. Клієнти накидали на них згори вудочки-ласо. Вони штовхалися, вискакували один поперед одного. Той, хто “наловлював” найбільше фігурок, ставав переможцем. Під оплески уболівальників службовець “Ескадрону милосердя” вручав йому приз.

— Увага! Увага! — раптом заволало радіо. — На майданчику “Синусоїд” змагаються десятники житлових блоків “К” та “С”. Клієнти, ви маєте нагоду пересвідчитись, що обрали своїми керівниками спритних, умілих і натренованих людей. Перше змагання — випробування на терплячість. Хто носом прокотить яйце на відстань сто метрів…

І деякі клієнти справді побігли на майданчик “Синусоїд”. Але увагу Девіда привернуло інше видовище. Поміж двох будинків, схожих на бджолині стільники, стрибали гумові почвари. Всередині надутих еластичних обладунків сиділи люди. За круглими скельцями блимали очі, руки й ноги були подібні до клешень крабів. Гумові почвари наскакували одна на одну й щосили штовхалися дебелими клешнями й кулястими головами. Одні падали, інші втримувалися на ногах. Нарешті лишилося двоє переможців. От вони й зійшлися у вирішальному двобої…

Гумові обладунки убезпечували учасників гри від синців та переломів кісток. Але в цих людях-раках, що вистрибували на майданчику, було щось нелюдське.

Девід і Сем непомітно підійшли до найвищого будинку, що стояв посеред сіті. Через увесь його фасад поміж двома поверхами тяглися велетенські червоні літери, що складали два слова: “Ескадрон милосердя”. Хлопець зрозумів, що в цьому домі міститься штаб-квартира таємної служби, яка опікується мешканцями сіті. Та чи пустять їх всередину?

У вестибюлі за широким низьким столом сидів черговий. Він звівся на ноги й запитливо поглянув на прибульців. Сем підійшов до чергового і щось сказав йому. Той підсунув до себе мікрофон. За мить важкі броньовані двері розсунулися, і Девід побачив сходи, які вели до блискучих ліфтів.

“Чому Сем так хоче мені допомогти? — подумав Девід. — Пригрів чужу дитину, ходить з нею по сіті, веде аж сюди… Ні, не зрозуміло.

Щось він од мене хоче… Але що?”

Тільки в ліфті Сем заговорив:

— Я тут декого знаю. От і використовую давні знайомства. Я тебе покажу одному чоловікові, а далі вже розраховуй на свої сили і здібності.

Та ці слова не розвіяли сумнівів Девіда. Його бентежило те, що Сем мав незрозумілу владу над людьми. За стінами сіті, на Шерфілдському болоті, перед ним схилялися натуралісти. Він міг наказувати службовцям “Ескадрону милосердя”.

Вони зайшли до великого кабінету. Високий худий чоловік вийшов їм назустріч, скривив губи в усмішці й показав рукою на розкішні крісла. Погляд його блакитних очей був відразливим.

— Мене звуть Роні Купер, — сказав він. — А тебе, хлопче, як?..

— Девід, — відповів хлопець. — Я шукаю батька.

— Чув про це. Тобі подобається в сіті?

— Я ще до нього не звик, — буркнув Девід. — Трохи нудно.

— Всі потроху нудьгують. Але це попервах. Потім звикають, — говорив Купер. — А чому ти думаєш, що твій батько живе в сіті? Як же він міг лишити напризволяще такого меткого хлопчину, як ти? Коли твій батько втратив роботу? Наші клієнти приїздять сюди сім’ями…

— Ні, батька не звільняли з роботи. Просто він одного разу пішов з дому й не повернувся. Потім подзвонив по телефону й сказав, щоб я його чекав.

— Мій давній друг Сем сказав, що ім’я та прізвище твого батька — Пітер Сноу…

“Я Сему цього не говорив, — блискавично подумав хлопець. — Хоча ні, я обмовився біля прохідної сіті. Але він тоді стояв далеченько. Як же він почув?”

— Де він працював? — не вгавав Купер.

— Він був ученим, працював у таємній лабораторії.

— От бачиш… Знову незрозуміло. Кажеш, що він був ученим. Чому я; йому заманулося жити в місті безробітних?

— Звідки ж я знаю, — сказав Девід. — Мене вже розпитували в поліції.

— А чому ти прийшов аж сюди? Чому ти впевнений, що твій батько тут?

Девід мовчав. Раптом він усе зрозумів: Сем і цей Роні Купер хочуть знати, де батько. Вони його шукають. А батько від них ховається. А Сем — не хто інший, як поліцейський шпиг! І яким же він був наївним, що сам навів поліцію на батьків слід.

— Бачу, що ти не хочеш відповідати, — мовив Роні Купер. — Твої справи нас не обходять. Я хотів тобі допомогти. Мушу пояснити тобі, що ми не знаємо всіх наших клієнтів на ім’я. Дехто, шукаючи притулку в сіті, називає себе по-іншому. Ми не допитуємося. У списках клієнтів не значиться Пітер Сноу. Але твій батько може жити й під іншим прізвищем. І це нас не турбує. Справжні імена всіх клієнтів знає тільки обчислювальна машина “Стелла”. З нею розмовляє кожен клієнт перед тим, як поселитися в сіті. Обманути її неможливо. Якщо хочеш, можеш сам розпитати її про батька. Я лишу тебе наодинці зі “Стеллою”.

— Гаразд! — відповів, трохи подумавши, Девід. — А коли батька тут немає, то ви відпустите мене з сіті?

— У нас вистачає клопотів і без тебе, — холодно відказав Купер.

…Девід зайшов до кімнати контакту разом із Роні Купером. Сем лишився в коридорі. Купер натиснув підряд кілька клавішів на пульті керування, увімкнув зумер. М’яке гудіння сповнило кабіну. Купер підсунув поближче до хлопчика широкі браслети-бинти й наказав:

— Одягни на п’ястуки рук і запитуй!

Тільки тоді, коли за Купером зачинилися двері, Девід запитав хрипким від нервової напруги голосом: