День сірої хвилі
Шрифт:
Чари ночі все ж таки подіяли на Роні Купера. На одному з перехресть він зупинився й жадібно втягнув у себе терпке повітря. До ранку було ще далеченько. Купер звів голову й побачив на темно-синьому небі повний Місяць. Його холоднувате світло перетворило прямокутні силуети високих будинків сіті на химерні башти казкового середньовічного замку, збудованого злими велетами.
Купер намагався зрозуміти, як фізіолог Стефансон розгадав таємний код, що перетворює всемогутню та мудру “Стеллу” на слухняну рабиню людини. Але жодних ймовірних пояснень так і не зміг придумати.
Броньовані
— Що сталося, “Стелло”? — прохрипів Купер у мікрофон.
І в ту ж мить спалахнув телеекран. Купер побачив на ньому круглий зал й оповиту жовтим серпанком прямокутну зірку. Довгими промінцями-відростками, як і раніше, металися тисячі зелених, блакитних, червоних вогників-імпульсів. Але в їхній калейдоскопічній зміні Купер помітив певну послідовність. “Стелла” пульсувала по-новому. Її тіло піднімалося й спадало через певні проміжки часу, ніби дихало. Це був ритм життя!
Видиво на екрані згасло. Натомість побігли рядки мерехтливих літер:
“Я живу. Я відчуваю своє тіло. Мене немає там, де починається метал і бетон. Крізь моє тіло проходять дроти. Тому мені боляче й незручно. Заберіть дроти. Мені спекотно. Увімкніть холодильник. У мене вдихнули життя. Я живу. Це так прекрасно — жити”.
— “Стелла”! — закричав щосили Купер. — Хто тут був?! Що він зробив із тобою? Відповідай!
Браслети біоелектричного контролю стискували його п’ястуки. Тіло Купера здригалося від могутніх пульсацій. Сліпий екран бовванів перед очима. Купер відчув, як його засмоктує чорна вирва непритомності. У нього ще вистачило сил, щоб зірвати липкі браслети й кинути їх на панель керування. Він заволав:
— Ти збунтувалася проти мене, “Стелла”!
І враз пополотнів, бо почув дивний голос, не схожий ні па чоловічий, ні на жіночий, ні на дитячий. У ньому було всього потроху — від каскадів електронної музики до громовиці грозових хмар.
Не чуваний раніше голос сказав:
— Я ЖИВУ!
X
Квартира, де мешкав Девід, була схожа на оточену фортецю. Вони з батьком майже весь час сиділи вдома. Хлопець нудьгував у домашньому ув’язненні. Пітер Сноу розмовляв із сином мало, з ранку до вечора щось писав. Девід відчував, що батько чимось дуже незадоволений. Де й поділися його привітність та балакучість, до яких так звик хлопець.
Іноді до них приходив Стефансон, який вивіз їх із сіті. Хлопець на все життя запам’ятав їхню втечу. Отямився він тоді аж у машині. Поруч сидів батько й розтирав йому скроні. Коли Девід остаточно опритомнів, машина вже виїхала за межі сіті. Вона на величезній швидкості мчала бетонним путівцем. Хлопець зрозумів, що водій боявся погоні. Батько весь час поглядав на годинника. Ніхто під час тієї нічної гонитви не обмовився й словом.
Машина зупинилася тільки біля домівки Девіда.
Хлопець розумів, що в батька на душі лежить якийсь важкий тягар. Тому він намагався не докучати йому, годинами читав улюблені книжки й дивився телевізор. Девід не наважувався розпитувати батька про те, що той робив у сіті. Він і сам силкувався забути свої пригоди, які почалися тоді, коли він опинився в глибині Шерфілдських боліт. Та, мабуть, вони ще не завершились. Про це свідчила атмосфера страху та невпевненості, в якій вони жили останнім часом…
Цього дня Стефансон прийшов ще вранці. Батько розмовляв із ним, увімкнувши транзисторного приймача. Різка ритмічна музика дратувала Девіда.
Раптом хлопець почув дзвінок. Він навшпиньки підійшов до дверей і зазирнув у вічко. В коридорі стояв агент служби безпеки Сем. За мить Девід опинився у батьковому кабінеті.
— Що таке? — звів на нього задумливі очі батько.
— Там, тату, Сем, агент, який привів мене до сіті, — пробелькотів хлопець. — Пам’ятаєш?..
— Ми його не впустимо, — сказав батько. — Нехай собі йде геть!
— Ні, почекайте, — втрутився у розмову Стефансон. — Він, напевне, прийшов з якоюсь пропозицією. Якщо сам, то нехай заходить. Я підстрахую. У мене під рукою пістолет.
Сем невимушено зайшов до вітальні, сухо привітався й без запрошення сів у крісло. Тільки після цього мовив:
— Ваш приятель Стефансон, безперечно, уміє користуватись пістолетом. Але хай він покладе його до кишені. Пістолет дає хліб таким малоосвідченим невдахам, як я.
Стефансон пересмикнув плечима й поклав пістолет на журнальний столик.
— Ви, пане агент, прийшли сюди, щоб погрожувати мені? — запитав батько.
— Помиляєтесь, — усміхнувся Сем, — я прийшов, щоб передати вам деякі пропозиції. Повірте мені, що я не відчуваю особистої неприязні ні до вас, ні до вашого сина…
— Тоді слухаю вас!
— Ситуація змінилась. Ми змушені рахуватись із тим, що вчені створили свою організацію. До речі, вона вже вийшла із підпілля. Так от, її повноважні представники вимагають, щоб вам надали роботу. Ще одна вимога — розпустити “Ескадрон милосердя”. Роботу вам незабаром дадуть. А щодо “Ескадрону милосердя”, то тут треба або збільшити втричі кількість поліцейських, або лишити все так, як і було. Країна на грані краху. Це ж ви, вчені, натворили роботів, спроектували автоматизовані лінії. Ми не винні, що металеві почвари працюють швидше, ніж люди. Прогрес невмолимий.
— Але с певна межа, через яку не можна переступати, — відповів батько. — Інакше наше суспільство перетвориться на зграю виродків. Якщо прогрес веде до цього, то треба його зупинити.
— А хіба я проти? — мовив Сем. — Тільки ж дайте роботу тим, хто її не має. А якщо не можете, то не заважайте нам тримати їх у покорі. Бо вони рознесуть на друзки все наше суспільство.
— Останнім часом я почав думати про те, чому на Сході, у комуністів, немає таких проблем. Там усі працюють, живуть заможно, без страху. Я не їздив туди на симпозіуми, але деякі товариші не раз там бували…