Чтение онлайн

Усольцев чатував у каюті начальника біостанції. Він раз по раз прикладав слухавки автодіагноста до скронь хворих. Обличчя Хоменка ніби закам’яніло, ледве-ледве здіймалися груди.

— Як здоров’я Івана Макаровича? — поцікавився Олег.

— Нервова система відпочила. Годин через десять можна будити.

— А професор Грассар?

— Серце слабке. Боюся за нього…

Олег глянув на довге, ніби зів’яле

тіло професора Грассара, випростане на надувній канапі, що стояла в каюті начальника біостанції…

— Іди в зал керування, — звелів Усольцев. — Чекай зв’язку з Москвою. Я не можу їх залишити. У разі чого — повідом по відеотелефону.

У залі керування па тлі сіро-жовтої стіни білів згаслий екран.

Олег зручно всівся в кріслі за пультом і поклав голову на ріжок однієї з тумб. Розумів, що зараз не час спати, але втома тисла на його плечі. Так хотілося заплющити очі. Хоч на одну хвилинку… Ні, не можна! Біостанцію ось-ось викличе Москва. Кратер, що вони пробили, виправдав себе. Частина лави пішла в інший бік. Усольцев кілька разів проводив ехолокацію дна: вогненні язики розплавленої породи обходять долину, начинену контейнерами. І щойно вони взяли пробу води. На щастя, не помічено жодних ознак присутності штучної істоти.

Акванавти чекали чергового сеансу зв’язку з Москвою. Щоб якось уникнути надокучливих думок, Олег підійшов до рації, устаткованої на візочку, з’єднав із нею лінгватрон і натиснув клавіші. Ефір аж гув від тривожних повідомлень. Останньої доби світ жив, мов у лихоманці. Загальна увага була прикута до злощасного місця посеред океану. На берегах Австралії несли вахту загони медиків та біологів. На островах Океанії горіли вогнища, на яких спалювали викинуту на берег мертву рибу. Заборонили окремі рейси через акваторію Тихого океану. Поспішали у порти риболовецькі судна. Співробітники міжнародної інспекції нейтральних вод повсюди брали проби води. Висновок утішав: штучна істота ще не потрапила у воду.

Грецький корабель, що зазнав біди, “окупували” австралійські та новозеландські вчені. За допомогою потужних технічних засобів судно витягли на берег найбільшого острова архіпелагу Танео. Всі його приміщення герметично закупорені. Над кораблем спішно споруджують пластиковий дах.

Відбулося екстрене засідання Ради Безпеки. Біологи та хіміки двох країн — Радянського Союзу та Арказанії — зібралися на нараду в Ленінграді. Лауреат Нобелівської премії Хоггарт пропонує: у портах всіх країн, що прилягають до Тихого океану, оголосити карантин, створити спеціальні групи для знищення всього живого, що його викидають на берег хвилі. Вчені терміново розробляють способи знищення страхітливої штучної істоти…

Олег вимкнув рацію. Затямив найголовніше: людство об’єднується для боротьби з небезпекою. І він, тринадцятирічний хлопчина, разом з усіма рятує океан. Допомагає чим може, виконує важливі доручення. Він виявив у трюмі синьо-чорнильних монстрів, піклувався про грецьких моряків, проявив силу волі і мужність.

Хлопець увімкнув один із телеекранів. Знову засірів до болю знайомий краєвид океанського дна. Десь там, серед уламків скель, лежать свинцеві контейнери. Липкий намул надійно замаскував паралелепіпеди.

Раптом залунала сирена. Зображення на телеекрані зникло. Олег зрозумів, що через один із супутників Землі на зв’язок виходить Москва.

На сліпучо-білій площині замелькали руді змійки, а потім з’явилося обличчя літнього вже чоловіка. Густе сиве волосся спадало на високе чоло. На зв’язок вийшов сам голова Комітету по освоєнню багатств океану академік Микола Гаврилович Леонтьев.

Олег підвівся і мовив зніяковіло:

— Здрастуйте!

Академік Леонтьев знав про присутність хлопця на біостанції.

— Як справи, Олег? Ви брали додаткові проби води?

— Так, взяли десять проб. Геннадій Миколайович сказав, що штучних істот у воді поки що немає. Очевидно, жоден із контейнерів не вибухнув.

— Хотілося б у це вірити. Усольцев біля Івана Макаровича та професора Грассара?..

— Не відходить від них ні на мить.

— Значить, вони все ще сплять…

— Івана Макаровича годин через десять уже можна розбудити. Професор Грассар в гіршому стані: у нього дуже хворе серце…

Академік спохмурнів, трохи помовчав, а потім запитав:

— А як там лава?

— Виверження вулкана триває, але значна частина лави рушила в інший бік. За допомогою бурильної машини ми пробили для неї мікрократер. Геннадій Миколайович вважає, що розплавлена порода не дійде до контейнерів. Про це свідчать дані ехолокації.

— Це ви добре зробили, — схвально мовив академік Леонтьєв. — Протримайтеся ще трохи. Вже йде допомога. Я теж вилітаю у район катастрофи. Передай Усольцеву, що через дві години біостанція має вийти на поверхню. До вас наближаються рятувальні судна — наше та арказанійське. На дно спускатимуть роботів. Конче потрібні ваші карти, дані візуальних спостережень. На радянському судні — бригада лікарів із реанімаційною апаратурою. Зрозумів?

— Аякже. Чекатимемо на вас. Я все перекажу Геннадію Миколайовичу.

— Тоді до зустрічі…

Центральний телеекран згас. Олег натиснув кнопку відеотелефону, послав виклик у каюту начальника біостанції. На невеличкому матовому екрані з’явилося втомлене обличчя Усольцева. Хлопець хутко переповів біологові зміст розмови з академіком Леонтьєвим.

— Я не можу залишити хворих, — сказав біолог. — Поведеш на поверхню біостанцію сам. Знаєш, як це робиться. Повторюю ще раз…

Олег уважно вислухав настанови Усольцева. Той одразу ж повернувся до хворих. Хлопець поглянув на пульт. Праворуч, у центрі синього сегменту, — велика біла кнопка, трохи вище — тумблер. Простягнути руку, перевести тумблер, натиснути кнопку — увімкнеться автоматична система підйому біостанції, запрацюють двигуни. Кібернетичний мозок візьме управління апаратом на себе і спрямує його на поверхню. Щоб відчинити люки на оглядовому майданчику, треба натиснути на дві жовті клавіші…

Стрілка годинника поволі повзла по циферблату. Тиша пригнічувала хлопця. Усім своїм єством він відчував, як тече час. З чим порівняти це почуття? Щось було в тобі, а потім зникло, ніби пробігло крізь пальці. Довгий гострий язик годинникової стрілки злизував хвилину за хвилиною.

Олег глибоко зітхнув: що ж, пора нагору. Повів до себе тумблер і натиснув кнопку. У надрах біостанції запрацював двигун. Гігантська сфера відірвалася від дна. Телеекран заслала брунатна полуда. Ледь-ледь тремтіла підлога, на пульті горіли десятки різнокольорових індикаторів. Ще один слабкий поштовх: біостанція випірнула на поверхню океану.