Чтение онлайн

“Ось так, — сказав сам собі Олег. — Ми вже й випливли”.

Хлопець відчинив верхні люки і вийшов на оглядовий майданчик. До біостанції прямували два велетенські кораблі, розрізаючи гострими носами піняві хвилі. На флагштоці одного з них майорів червоний прапор. Це був корабель науково-дослідного флоту СРСР “Михайло Ломоносов”.

Від його борту відчалив катер і помчав до біостанції. Олег помітив на ньому гурт людей. Допомога надійшла вчасно.

Катер пришвартувався до блакитної сфери. Кілька аквалангістів перейшли на оглядовий майданчик, поміж ними — двоє у білих халатах.

— А де Геннадій Миколайович? — запитав

високий чоловік з пишними рудими вусами. — Чому ти один зустрічаєш нас?

— Геннадій Миколайович не може залишити хворих, — відповів Олег. — Я сам вивів на поверхню біостанцію.

— Який же ти молодець! Я багато чув про тебе, юначе, — говорив вусач. — Привіз вам на зміну групу акванавтів. Зі мною й лікарі. Де ж ваші хворі?

Хлопець провів гостей у каюту начальника біостанції. Лікарі швидко заходилися лаштувати реанімаційну апаратуру.

Олег знову вийшов на оглядовий майданчик. Задумався. Ось і завершується його незвичайне океанське плавання. Завтра-післязавтра він полетить гідрольотом додому…

Лікарі винесли нагору професора Грассара, а потім — Хоменка. За хвилину невеликий вертоліт сів на палубу майданчика. Люди в білих халатах понесли до нього хворих, на щоках яких уже виступав рум’янець.

До Олега підійшов Усольцев.

— З ними все буде гаразд, — мовив він. Після короткої паузи продовжив:

— Повертаємося додому, Олег. Прибув новий екіпаж акванавтів. Ти вже познайомився з Конкіним, командиром групи? Ми своє зробили…

Олег кивнув головою, дивлячись, як ще один катер відчалює від радянського судна. Цього разу пливе вже за ними…

Девід зняв черевики й довго тер пальці ніг. Він відчув, що не зможе сьогодні дійти до сіті. Доведеться почувати просто неба. Вночі годуватиме комарів, а під ранок замерзне й цокотітиме зубами…

Миль десять віддаляло цю глуху місцевість від автотраси, а Девідові здавалось, що він потрапив на край світу. Ніколи не думав, що в Ландтеррі є такі пустельні, забуті людьми закутки.

Ландшафт довкруг і справді був дикий. Величезне торф’яне болото поросло очеретом. Колись тут видобували торф. А нині у глибоких вирвах, заповнених каламутною коричневою водою, кумкали жаби. Від гострого запаху твані лоскотало в ніздрях. Коли повівав вітерець, Девід починав кашляти. Він звик до задимленого повітря великого міста з десяти мільйонним населенням, а тут від кисневого надміру паморочилася голова.

Здавалось, зовсім недавно він зійшов на автобусній зупинці біля повороту на сіті. Вузький забетонований путівець привів його спочатку до колишніх залізорудних кар’єрів. Високі горби червонуватої породи були вкриті мохами й лишайниками. У кар’єрах майже на п’ятдесятиметровій глибині росли низькі покручені дерева й кущі. Біля самісінького путівця чорніли кощаві скелети землерийних машин. Люди пішли звідси, коли вичерпали руду. Та природі ще довго доведеться заліковувати важкі рани землі.

Повз Девіда промчали

кілька довгих приземкуватих вантажівок з двома червоними літерами “ЕМ” на дверцятах. Хлопець піднімав руку й гукав. Та ніхто не зупинився. І знову він ішов, роззираючись навсебіч, аж поки не смеркло. Переночував під старезним буком, який випадково уцілів ще з тих часів, коли тут шуміла прадавня пуща. Хлопця покусали комарі, і він лише перед ранком поспав зо дві години. І знову прийшов той самий надокучливий сон. Нібито лежить він на канапі в темній кімнаті й не розплющує очей, боїться, щоб не осліпнути від пекучого світла. А хтось страшний нахиляється до нього й кричить:

— Скажи, де батько!.. Скажи, де батько!..

Він мовчить, бо немає сил навіть поворухнути язиком. А почвара, що зачаїлася в темряві, волав ще гучніше. Потім щось починає колоти у скроні, язики полум’я лижуть заплющені повіки. Тисячі голок колють шкіру на чолі. І врешті лунає голос — інший, не такий ненависний:

— Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав…

Голки вже не колють шкіри. Згасає пекуче полум’я. Хлопець прокидається, обмацує голову. Чому ж він не може відкараскатись від цього жахітного сну? Через дві—три ночі, ніби за розкладом, одні й ті ж самі моторошні сновидіння.

Вранці Девід вирушив у дорогу. Горби рудої породи та кар’єри поступилися місцем торф’яному болоту. Путівець уже не петляв поміж нагромадженнями брил, а вів прямо до незримої лінії крайнеба. Врешті-решт хлопець сів перепочити. І раптом зрозумів, що далі йти не зможе.

Від усвідомлення цілковитого безсилля хотілося плакати. В очах щипало. Ще мить, і по брудних впалих щоках заструменіли б сльози. Але Девід зумів перебороти розпуку. Ні, він ще сьогодні дійде до сіті.

Хлопець трохи подумав і дістав із кишені акуратно складений чотирикутником аркуш паперу. Він беріг його, мов зіницю ока. Розгорнув папірця й ще раз, вже вкотре, прочитав:

“Любий Девіде!

Не потерпай за мене. Мине небагато часу, і я повернуся. При потребі тобі допоможуть мої товариші. Не розшукуй мене. Я тебе не забув. Щоранку запитую себе: “А що там робить мій маленький Девід?” І сам собі відповідаю: “Девід — мужній хлопчина! Він вчитиметься й чекатиме на повернення батька”.

Не можу тобі, на жаль, сказати, коли я повернуся. Але я вірю в те, що цей день не забариться. Вір і ти! Цього листа спали, нікому про нього не говори. Я й так чиню необережно, подаючи тобі цю звістку. Де я зараз живу, ти можеш здогадатися. Пригадай одного чоловіка, який нещодавно був у нас в гостях. Він був одягнений у незвичайну уніформу. Чи не так?

Твій батько”.

Девід знайшов записку в себе вдома через кілька місяців після зникнення батька. Він прийшов з ліцею, відчинив двері ультразвуковим ключем і забрів до своєї кімнати. Ввечері, коли висував із стіни вузеньке пластикове ліжечко, на підлогу, вкриту ситаловим килимом, упав аркуш паперу. Девід підняв записку й безліч разів перечитував текст.

Хлопець нікому не сказав про записку. Але він її не спалив. Девід прочитав чимало детективних романів і знав, що треба робити у подібних випадках. Хлопець відрізав од аркуша паперову стрічку й пішов до найближчої слідчої контори. Там з нього покепкували й сказали, що таким папером користується половина острівної країни.