Чтение онлайн

І все. Жодних тобі пояснень. “Що за жарти?” — подумав я. Але з часом на зміну сумнівам прийшли інші думки. “А коли це не жарт? Якщо професор й справді вирішив організувати прогулянку на яхті. Під справжніми вітрилами. Без усяких радарів і імпульсивних двигунів, автопілотів і хвилегасників. Величезна розкіш в нашу добу. Та хоча б раз у житті це можна собі дозволити?..”

Минув тиждень. Відеофон увімкнувся, коли я збирався снідати. Щира посмішка Ігрекова була мені привітанням. З екрана він промовив:

— О! Я бачу, друже, ти снідаєш. Перед прогулянкою це й справді не завадить. Тим більше, що відпочинок наш буде, так

би мовити, досить активним…

— Який відпочинок?

— Хіба ти не одержав листа? — щиро здивувався професор.

— Забави тривають? — відповів я запитанням на запитання.

— Аніскільки, — посерйознішав Ігреков. — У тебе знайдеться трохи вільного часу? Тоді швидко збирайся і…

— Професоре, але ж ви ніколи не захоплювалися водним спортом. До того ж яхта…

— О, не хвилюйся, — запевнив мене професор, — в цьому нам допоможе капітан Савіров. — І, поклавши край всім моїм запитанням, додав: — Отже, форма одягу — похідна, зустріч — за годину біля космопункту.

— Що?! — від несподіванки я розплескав каву по скатерці. — Але ж там поблизу немає ні моря, ні річки. Чи не доведеться нам за романтикою пращурів вирушати на якусь іншу планету?..

Професор ухилився від відповіді. Зображення на екрані почало згасати. І останнє, що я побачив на відеофоні, був зникаючий Ігреков, на обличчі якого все ще блукала таємнича усмішка…

До космопункту я прибув хвилина в хвилину. Містечко астронавігаторів жило своїм звичним життям. Час від часу небосхил прорізали вогненні шлейфи міжзоряних кораблів. Розжарене повітря гриміло в дюзах зорельотів, що поверталися на Землю з близького космосу. З шаленим ревінням в небо поринали кораблі човникового типу, що зовні нагадували великих металевих птахів — видовжений дзьоб, розпростерті крила — кораблі найдосконалішої конструкції, що поєднували в собі всі переваги літаків і космічних апаратів.

Біля трапу одного такого корабля я знайшов все шановне товариство. Ігреков, дійсно, не жартував. На ньолу була похідна форма, в руках він тримав валізу, мов і справді зібрався на прогулянку. Поруч з професором, загадково усміхаючись, стояла Наталя. її очі виблискували передчуттям швидкого сюрпризу.

І, нарешті, капітан Савіров. Він сидів на сходинках трапу, вдягнений, мов справжній морський вовк. Кашкет із темним козирком і кітель завжди робили його схожим на морського першопрохідця. Але, що вразило мене зараз, так це його смугастий тільник. Справжній тільник, який колись вдягали матроси!

— До чого цей маскарад? — іронічно поцікавився я, привітавши друзів.

Професор і капітан по-змовницькому перезирнулися.

“Ну, що ж, — образливо подумав я, — коли це розиграш, то першого квітня професор не обійдеться традиційним: “У вас спина біла”,— вже я пожартую з ним у космічних масштабах”.

— Отже, час! — скомандував Ігреков і рушив по трапу. “Не вистачало тільки сказати — свистати всіх нагору!” — усміхнувся я. І що це за бажання дорослих людей бавитись у таємничість…

А втім, мені лишалося тільки чекати. Я зручно вмостився біля вікна корабля, підперти рукою щоку. Я міркував, як краще розіграти Ігрекова. Та нічого путнього на думку не спадало. Можливо, тому, що краєм ока все ж таки спостерігав за моїми супутниками. Адже в глибині душі сподівався, що яким-небудь необережним рухом чи словом вони обов’язково викажуть свої таємні наміри.

Проте Ігреков був спокійним і

навіть веселим. Він жартував і звернувся до мене лише тоді, коли в салоні корабля заблимала лампочка термінового виклику.

— Нам час!

Я поглянув в ілюмінатор. Земля лишилась позаду і пливла внизу маленькою блакитною кулькою. До найближчої точки Всесвіту, де могли б розчинитися люки корабля, було кілька годин шляху. Якщо ми збираємося виходити, то не у відкритий же космос?

— Нас чекають в іншому відсіку корабля, — буденно мовив професор, мов йшлося про якусь дрібницю, — втім, зараз ти сам все побачиш…

Відсік корабля, до якого запросив нас Ігреков, був величезним залом, що швидше скидався на наукову лабораторію. В центрі його виблискував космічний апарат досить дивної форми: щось середнє між космозондом і літаючою тарілкою. Поводячи себе мов справжній господар, Ігреков натиснув кнопку на портативному пульті, що виглядав з кишені його куртки, і один з люків дивовижної споруди розчинився. Ледь стримуючи цікавість, я увійшов слідом за моїми друзями всередину незвичайного корабля.

На перший погляд, це була невеличка космічна станція. Тисячі подібних мандрують безкраїми просторами Всесвіту. І все ж таки чимось вона відрізнялася від апаратів, що несли наукову службу, кружляючи по навколоземних орбітах. По-перше, розмірами, — відзначив я, — по-друге, своїм інтер’єром. Як це не дивно, оздоблення сучасної станції нагадувало інтер’єр стародавнього морського корабля. І, нарешті, станція мала обмаль наукових приладів. Зате відсіки її відрізнялися підвищеним комфортом.

Каюти, стилізований штурвал, морське знаряддя… Навіщо цей маскарад? І чому ця споруда знаходиться у тому відсіку міжпланетного корабля, який пристосований для виведення на орбіту астрозондів?

— Ще хвилину терпіння, — запевнив мене Ігреков. — А втім, ти вже можеш підійти до ілюмінатора.

Наблизившись до вікна, я побачив, що дві стулки стелі відсіку корабля, де стояла паша станція, повільно розчинилися. Над нами засяяло зоряне небо. Тієї ж миті станція здригнулася (за склом ілюмінатора полихнули відблиски полум’я) і повільно почала випливати з відсіку. За кілька хвилин ми опинилися серед зірок. Корабель, що виніс нас у космос, прощально мигнув бортовими вогнями і взяв курс на Землю.

Я повернув голову в бік моїх друзів і побачив, що всі вони стоять у німому мовчанні, зачаровані виглядом зоряного краєвиду.

— А де ж обіцяна яхта? — порушив я тишу.

— Яхта? — сплеснув долонями Ігреков, мов я вимовив якусь безглуздість. — Та ти ж на ній зараз знаходишся.

— І це ви називаєте яхтою? — саркастично вимовив я, показуючи очима на морське знаряддя і на стилізовані під кубрик стіни апаратного відсіку. — Можливо, й вітрило у вас десь сховане? Так би мовити, для колориту…

— Ну чому ж для колориту? — розсміявся професор. — Ти тільки поглянь, Андрію, в ілюмінатор командного відсіку.

Я озирнувся і… не повірив своїм очам! На відстані кількох сотень метрів над нашою яхтою пливло велетенське вітрило! Справжнє вітрило, з поправкою на космічні масштаби.

— Отже, це “космічна” яхта? — захоплено вигукнув я.

— Подобається?..

У мене не вистачило слів. Та й чи були вони потрібні? Я захоплено дивився, як хвацько капітан, розпочинаючи нову дивовижну подорож, зорієнтовує корабель відносно світила і як сонячний вітер напинає вітрило.