Чтение онлайн

— Коли загадкових мешканців Целести насправді не існує, то виходить, що вони виникали в уяві людей, — знімаючи окуляри, сказав професор. — Але мене тут цікавить інше. Ви помітили: загадкових істот бачив лише той, хто наважувався вийти з зорельота? Вийти! Крізь ілюмінатори їх чомусь не було видно!

— Ну, звичайно! — гаряче підтримав професора інструктор Центру. — Адже добре відомо — Целеста ніким не населена!

— Можливо, це повітря? — несміливо зауважила Наталя.

— Що значить — повітря? — здивовано глянув на неї інструктор.

Під

його суворим поглядом Наталя зашарілася. В ролі експерта їй доводилося виступати вперше.

— Повітря… Його склад іноді дивним чином впливає на наші дії. Пригадую, що з членами експедиції на Лауту трапилося щось схоже. Підвищений вміст азоту і гелію призвів до того, що статичні предмети — дерева, чагарники — почали їм здаватися рухливими.

— Ні, з повітрям тут все гаразд, — заперечив другий інструктор. — Члени екіпажу зразу ж після посадки взяли проби і провели найретельніші дослідження… Навіть дивно: повітря за своїм складом нагадує земне…

— Тоді, може, перевтома? — Моє запитання, певне, виявилося найбезглуздішим, бо професор Ігреков посміхнувся:

— Скажи ще, Андрію, нервовий струс. Тобто, хто боїться, тому в очах двоїться. Ні, наші астронавти люди досить загартовані. Та й подумайте самі: чому дивовижні потвори починали оточувати їх лише тоді, коли вони залишали борт зорельота?

— Неіснуючі потвори, — уточнив один з інструкторів.

— Так, — погодився Ігреков. — І тому мені здається, що найближча до істини Наталя.

Наталя допитливо глянула на професора: чи не жартує він?

Проте професор і не думав жартувати.

— Я б не говорив так, коли б не був знайомий з експериментами одного з моїх колег, який вивчав вплив радіохвиль на мозок тварин. Він експериментував із щурами. Спершу надсилав радіосигнали у мініатюрний пристрій, закріплений на голові тварини, який, у свою чергу, передавав електричні сигнали у різні точки головного мозку з допомогою вживлених електродів.

— До чого ви ведете, професоре? — не зрозумів я.

— Стривай, Андрію. Останнім часом мій колега зацікавився, а чи не можна впливати на мозок безпосередньо з допомогою радіохвиль?

— І виявилося?..

— Можна! — вигукнув професор. — Виявилося, що таку здатність мають радіохвилі довжиною близько 10 метрів. При модуляціях частотою у два герци емоційні реакції тварин зростали, а при частоті 50 герц — зменшувались. Проте найцікавішим було те, що характер змін поведінки тварин, за всіма ознаками, співпадав з характером змій, що виникають, коли на мозок впливають речовинами, застосовуваними у психофармакології.

— Отже, ви… ви… хочете сказати… — тремтячим від хвилювання голосом мовив інструктор, — що астронавти потрапили на Целесті в стан, схожий на стан наркотичного сп’яніння?

— Але ж потворні істоти народжувалися тільки у їхній уяві? — запитанням на запитання відповів професор Ігреков.

— І ви гадаєте, ці дивовижні галюцинації викликані радіохвилями невідомої на Землі довжини?

— Якщо відкинути всі інші обставини — а аналіз інформації, переданої з Целести,

довів, що вони тут ні до чого, — то ця гіпотеза має витримати перевірку!

— Так, я пригадую, в районі Целести дійсно існують загадкові джерела радіовипромінювання, — сказав один з інструкторів.

— Тоді негайно треба надіслати екіпажеві “Алтея” наказ виконати програму детальної перевірки, і в разі підтвердження гіпотези вдатися до надзвичайних засобів радіозахисту.

Чи міг гадати професор Ігреков, що ця гіпотеза стане початком його нового тріумфу?

Наступного дня служба зв’язку Центру наддалеких космічних експедицій прийняла терміново повідомлення від екіпажу “Алтея”: “В секторі F–2–NS (місце розташування Целести) виявлено кілька потужних джерел загадкового радіовипромінювання. Вжито надійних заходів захисту. Потворні істоти безслідно зниклії!”

Чи могла описана подія відбутися насправді?

Яка наука вивчає електромагнітні поля живих істот?

Чи відчуваємо ми магнітне поле? Як впливають на людський мозок радіохвилі?

— А чи не здається вам, професоре, що романтика першопрохідців нині пішла в небуття? — запитав я професора Ігрекова, коли ми блукали залами Музею стародавньої техніки.

Той здивовано поглянув на мене поверх окулярів.

— Ну, от дивіться, — зупинився я коло моделі стародавнього вітрильника, — на такому суденці Магеллан здійснив навколосвітню подорож і довів, що Земля — куля. А ось на такій “Каравелі” Колумб відкрив Америку…

— І ти їм заздриш, Андрію?

— Ще б пак! Всі ці зоряні мандрівки, пошуки життя на інших планетах, все це, дійсно, цікаво. Але коли я подумки поринаю в минулі століття, мені стає трохи заздрісно. Адже, я ніколи не візьму до рук далегоглядну трубу, ніколи не відчую радість, що закрадається в серце людини, яка першою помітила обриси Землі… Я ніколи не почую, як рипить щогла, і як над моєю головою, немов закликаючи в далекі мандри, напинається біле вітрило…

— Вітрило? — задумливо перепитав професор. — А ти знаєш, друже, здається, я зможу тобі зарадити…

За тиждень я одержав листа. Знайомий почерк не залишав сумніву, що писав його Ігреков.

“Дорогий друже!

Коли тебе вабить романтика далеких мандрів, солодкий неспокій першопрохідців, коли ти не втратив віру у справжні дива, запрошуємо тебе взяти участь у прогулянці під вітрилами мандрів. Прогулянка відбудеться на яхті. Про початок її тебе буде повідомлено додатково…”