Чтение онлайн

— Екстрений випуск! — повідомив він. — Спеціалісти Експертної Ради по вивченню відеоінформації космічного “Голландця” вважають, що вдалося розкрити одну з найцікавіших сторінок історії розвитку Землі. Дослідження тривають. В нашій наступній програмі ви зможете побачити появу і трагічну загибель легендарної Атлантиди…

А чи знаєте ви, коли вимерли мамонти?

Які сучасні пошуки науковців свідчать на користь існування Арктиди? Хто є автором цієї гіпотези?

— Найнезвичайніший випадок? — перепитав я.

— Так, — кивнув Ігреков. — Саме тому, що на творчих репортерських стежках траплялося чимало пригод, гадаю, виділити якийсь один тобі буде важко…

— Анітрохи! — впевнено заперечив я, відчувши себе на мить уславленим зоряним мандрівником. — Мені навіть не треба зазирати у свої дорожні щоденники. І знаєте чому? Тому, що йтиметься про кохання. Зоряне кохання! А це, скажу вам, така річ, що не потребує надзвичайної пам’яті…

— Про кохання? — брови професора коромислами вигнулись над окулярами. — Якщо це історія твого знайомства з Наталею, то далі можеш не оповідати. Закоханим не притаманна об’єктивність…

— Облиште жарти, — прикинувшись ображеним, посварився я пальцем. — Моя пригода справді загадкова і таємнича, отож має всі ознаки позаземного кохання.

А трапилося все це зі мною на Лателлі — планеті, яка хоча й вразила нас своїми, схожими на земні, ландшафтами, та водночас й розчарувала відсутністю будь-яких проявів розумного життя. Членам експедиції, яку очолював того разу капітан Савіров, вона здалася схожою на величезний інсектарій — заповідник для комах (в мільйони разів більший за ті, що створені на Землі), бо ж була населена самими комахами!

Пам’ятаю, у щоденнику я тоді записав: “Що це — примха еволюції, яка дозволила розквітнути на дереві життя лиш одній цій гілці, чи таємнича цивілізація шестиногих істот, рівень розвитку і особливості життя яких нам не дано збагнути?..”

На всі ці питання я сподівався знайти відповідь після повернення на Землю, але нагальні справи не дали змоги довести роботу до кінця.

Отже, комахи Лателли… Вони вражали своїми розмірами, кольорами, будовою тіла. Від дрібних, ледь помітних звичайним оком, до велетенських, завбільшки з півметра шестиногих істот з птахоподібними дзьобами і гострими пазурями. Хоч як глибоко сховане у дослідника почуття відрази до неприємних істот, але тут воно раз у раз проривалося назовні. І якось у кают-компанії зорельота один астрозоолог не втримався і вигукнув:

— Що тут цікаво — безперечно! Але разом з тим я не можу назвати цю планету інакше, як бридкою…

Проте, ніби чекаючи в гості землян, природа Лателли все-таки пом’якшила враження. На планеті виявилися й інші живі істоти, які викликали загальне захоплення. То були велетенські метелики. З барвистими плямами та смужками.

Метелики ці кружляли навколо нашого зорельота, і ми б почали поступово до них звикати,

коли б не одна обставина, що спричинила цілу лавину припущень, здогадок і гіпотез.

Сталося це на третій день роботи експедиції, коли в подорож по континенту вирушив всюдихід з екіпажем розвідників. Повернутись вони мали десь за тиждень, зв’язок з ними підтримувався з допомогою радіохвиль. Саме після виходу всюдихода й почали коїтися дивні речі: ми побачили, що кількість метеликів навколо корабля помітно збільшувалась.

— Що за диво? — мовив капітан Савіров. — Якщо у цих дивовижних мешканців планети існують зачатки розуму, то можна подумати, ніби вони виявляють до нас підвищену цікавість!

— І зверніть увагу — виникла, вона після того, як в глиб континенту вирушив всюдихід, — додав хтось із астрозоологів. — Можливо, це “цивілізація” комах і вони “проти” будь-яких контактів?..

Того вечора в кают-компанії зорельота тільки й розмов було про те, чи можна вважати осмисленими дії мешканців Лателли, і як нам триматися в разі небезпеки.

Найнесподіваніше сталося наступного ранку. Коли члени експедиції прокинулись і вийшли в корабля, вони не впізнали свого зорельота: немов уночі його корпус перефарбував якийсь художник-абстракціоніст.

Майже весь корабель був щільно вкритий метеликами!

— Може, вони прийняли його за квітку? — розгублено мовив капітан…

Здавалося б, нісенітниця. Метелики і зореліт! Жива матерія — і стальний колос, творіння людського розуму і рук. Два абсолютно протилежних стани матерії. Але факт лишався фактом — зорельоту метелики віддавали перевагу серед усіх інших речей.

Висувалися найфантастичніші припущення. Хтось сказав, що барвисті господарі Лателли, не маючи інших засобів захисту від прибульців, вирішили… з’їсти наш корабель. Більш імовірною здавалася гіпотеза, згідно з котрою метеликам просто сподобались якісь речовини, що входили до складу його зовнішнього покриття. А може, запах?..

Нашестя метеликів тривало аж до повернення екіпажу всюдихода. Та коли ви думаєте, що після цього ми знайшли розгадку, то помиляєтесь. Щойно дослідники повернулися — метелики безслідно зникли. Не всі і не зразу, але протягом двох днів наш зореліт побляк, втратив неприродне забарвлення і набув звичного сіро-сріблястого кольору…

— І все? — спитав професор Ігреков.

— Хіба цього замало? — розчаровано мовив я.

— Отже, таємниця лишилася?

— Навіть дві! — уточнив я.

— І ти вже оповів про них читачам свого часопису?

— Ані слова! — запевнив я професора. — Подія видалась мені такою дивною, що я вирішив не писати про неї, аж поки хоч деякі обставини пригоди не будуть з’ясовані.

— І правильно зробив! Обіцяю — за тиждень ти зможеш написати свій репортаж.

— Чому саме за тиждень? — не зрозумів я.

— Тому що такий час мені потрібен для того, аби обміркувати історію цього незвичайного “кохання”.

Рівно за тиждень Ігреков подзвонив і призначив мені побачення в лабораторії знайомого еколога.